Пам’ять серця

У перший день осені колектив нашого закладу облетіла сумна звістка – пішла у засвіти лікарка Оксана Михайлівна Гуцул.

Ще кілька днів тому зустріла її в коридорі диспансеру. Як завжди, пані Оксана зігріла привітною, лагідною усмішкою. Говорили про буденні, начебто, справи, але глибокий зміст тієї щирої поради збагнула вже опісля, коли її не стало. Може, як медик, вона вже здогадувалася про свій діагноз і відчувала той подих вічності, тому спішила огорнути добром усіх, з ким зводила доля на її недовгій  життєвій стезі…

       Народилася Оксана Михайлівна 23 січня 1958 року в селі Блюдники на Івано-Франківщині. Потім родина перебралася до містечка Калуш. Звідси, після навчання у школі, дівчина їде до Чернівців і вступає у 1976 році до медичного інституту за спеціальністю “лікувальна справа”. Як одна мить промайнули оті шість літ  навчання у буковинському містечку, де кожна вулиця нагадує студентам про давню і славну історію краю, овіяну легендами століть. І от уже й випускний позаду, а на руках — диплом. Спакувавши валізи, сіла на потяг, цього разу вже назавжди додому, на Прикарпаття, як гадалося тоді.  Але доля розпорядилася інакше.

       Лише рік вона працює лікарем-інтерном Івано-Франківського обласного протитуберкульозного диспансеру. А після інтернатури переїздить на Хмельниччину. 3 серпня 1983 року Оксана Михайлівна Гуцул працює лікарем-фтизіатром  Остропільського обласного кістково-туберкульозного санаторію. З цього часу і до останнього подиху її життя та доля присвячені фтизіатрії і боротьбі з туберкульозом.  Після смерті чоловіка (також фтизіатра) якийсь час очолювала цей заклад, потім працювала лікарем-фтизіатром та медичним психологом у КНП “Хмельницький обласний протитуберкульозний диспансер”.

      У неї було так багато планів і сподівань. Нова посада, завдяки якій відчувала себе  ближче до пацієнта, позаяк у нашій сфері  немає місця людям байдужим, доводиться вирішувати проблеми, пов’язані не тільки з лікуванням хворого, але і його соціальною адаптацією. Адже туберкульоз – це психологічний виклик. І Оксана Михайлівна могла оцінити цей стан хворого і віднайти конче потрібні слова для втомленої зневіреної душі. Вона могла ще стільки зробити у своїй професії, порадіти за дітей — сина і доньку. Але смерть невблаганна.

      Оксана Михайлівна ще за життя просила поховати її у Калуші, поряд із могилою чоловіка. На церемонії прощання, у місті Хмельницькому, в очах її знайомих, колег і друзів стояли сльози. І небо того дня також плакало… Кажуть, “те, що вийшло із землі, в землю піде. Те, що дали небеса, на небеса і повернеться…” Але ніщо не щезає без сліду. Ми продовжуємо жити у власних справах і  в пам’яті тих, кому серця зігріли добром і любов’ю….

                                     Валентина Лиса, інспектор відділу кадрів

                                        КНП ХОПТД ХОР

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте, как обрабатываются ваши данные комментариев.