16 листопада світ відзначає Міжнародний день толерантності. Чому так важливо для людини і спільноти чути й поважати думку інших та яка підтримка потрібна хворим на туберкульоз, інші складні інфекції?

      Незадовго до початку повномасштабного вторгнення росії в нашу країну авторитетні громадські та міжнародні організації спільно з Центром громадського здоров’я МОЗ провели дослідження “Оцінювання стигми щодо туберкульозу в Україні”. В опитуванні взяли участь майже півтори тисячі осіб. Серед них були люди, які борються із сухотами або хворіли та одужали, їх родини, медики, представники громад. Висновок експертів вражає: “Твердження, з якими погодилися більше половини опитаних, стосувалися відчуття провини перед своїми близькими; болю від реакції інших на те, що вони хворіють на туберкульоз; страху розкриття інформації про їхнє захворювання; обмеження соціальних контактів…”

     Страх інфікуватися все ще висить дамокловим мечем над головами людей, які мешкають поряд із такими хворими. 90 % опитаних представників громад визнали, що люди бояться хворих на туберкульоз, намагаються триматися на відстані, не хочуть їсти й пити з ними, виступають проти того, щоб недужі контактували з їхніми дітьми. Як здолати важку хворобу, не зламатися та вижити серед такого негативу?

      Ось одна з багатьох історій від молодого чоловіка, який відчув таке упереджене ставлення до себе: “Я жив у гуртожитку. Коли виписався з лікарні, інші мешканці влаштували протест і не пустили мене назад, виставили на подвір’я мої речі, навіть переночувати не пустили. Сказали, що скільки б не лікувався, я ніколи не буду безпечним. В основному сімейні протестували, на коменданта натиснули. Довелося шукати квартиру…”

     Не будемо торкатися моральних аспектів цієї проблеми, то тема вже іншої дискусії, однак інформаційне санітарне невігластво просто зашкалює. Тож вкотре доводиться нагадувати, здавалося б, прописні істини. Пацієнти, які отримують протимікробну терапію, через два тижні не становлять загрози для оточення. Вони продовжують лікування (у стаціонарі або амбулаторно) і можуть навчатися чи працювати. Людей, які перенесли хворобу та одужали, тим більше боятися не слід. Боротися варто не з ними, а з туберкульозом. Не змушувати інфікованих жити в ізоляції, а переривати шляхи поширення збудника захворювання, дотримуватися інфекційного контролю у громадських закладах, місцях значного скупчення людей, не забувати правил особистої гігієни – носити у сезон вірусів і застуд маски, частіше мити руки з милом. Ці прості поради медиків знайомі всім нам ще з дитинства. Чому ж тоді дехто віддає перевагу старим забобонам? А молодь ще дивується у соцмережах, як могли Франца Кафку ледь не викидати з аптеки, коли люди дізналися про його хворобу – туберкульоз? Минуло сто років після смерті письменника, а хибні звички, стигма і дискримінація ще живучі…

      Хочеться вірити, що війна і ті страшні випробування, які випали на долю українців, змусили багатьох вийти за рамки звичних стереотипів і стати більш терпимими до болю інших. Знаю, що в багатьох школах діти малюватимуть квітку толерантності, писатимуть на її пелюстках свої синоніми до цього слова. Їх багато. На моє переконання, толерантність – це світ довкола нас, простір добра і свободи та мистецтво жити поряд. Це – наша єдність, любов і дорога, яка веде до миру і Перемоги!

                                                               Наталія КИЯН.                              

заступниця директора КНП “ХОФПМЦ” ХОР.