24 червня 1860 року у селі Миньківці на Хмельниччині народився видатний учений, батько вітчизняної фтизіатрії, академік Феофіл Яновський. Кияни та хворі називали його святим лікарем, бо мав професор щирозолоту душу і нікому не відмовляв у допомозі.

        “Той, хто любить Бога” – так у перекладі з грецької звучить його ім’я – Феофіл. З вірою в серці і молитвою на устах він стрічав новий день і дякував Господу за виявлені щедроти. Доля власкавила хлопчика з багатодітної родини багатьма талантами: у 5 літ уже читав, у юності вільно спілкувався кількома іноземними мовами, грав на скрипці і виявляв блискучі знання у багатьох науках, але справою усього життя стала медицина. Біографи вченого схильні вважати, що на вибір Феофіла вплинули хвороби рідних: матері, сестри, брата, який помер через туберкульоз. Ця хвороба стане своєрідним фатумом для Яновського. Ще молодим лікарем він, чергуючи біля важкохворих пацієнтів у лазареті на Подолі, не раз дивитиметься у вічі сухотам, відтак – опублікує перший навчальний посібник для студентів, у якому детально опише симптоми, клінічні прояви та способи боротьби з цією інфекцією. Але саме “біла смерть” забере у нього брата, дочку, а запалення легень зведе у могилу дружину і самого професора. Медицина тоді, на жаль, не мала ефективних ліків у боротьбі з цими недугами…

     За 45 літ лікарської практики він прийняв майже мільйон недужих, не відмовляв у допомозі нікому, не шкодуючи часу, сил і власних коштів. Адже бідних хворих професор лікував безоплатно. Феофіл Гаврилович чудово знав українську і світову літературу, лікував Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Лесю Українку, Марію Заньковецьку. Чуйний і сердечний чоловік, світило української медицини, якого знали науковці усієї Європи, залишався до останнього подиху вірним професії і власній місії благочестя і жертовного служіння людям.

     “Борючись із нещастями та хворобами, ми вдосконалюємо життя”, – заповідав нащадкам великий син України, який залишив по собі понад 60 наукових праць з питань інфекційних хворіб, зокрема, туберкульозу, захворювань легень, нирок, органів кровообігу, створив першу і найкращу на той час бактеріологічну лабораторію (багато в чому навіть власним коштом), вчився у Пастера і Коха та виплекав цілу плеяду талановитих лікарів, подвижників у медицині. Символічно, що тепер, розбудовуючи сучасну систему фтизіатричної допомоги, спираємось не лише на світовий досвід, а й вітчизняні традиції людяності, добра і милосердя, притаманні цій професії.