Чому метафоричне мислення часто заважає людям сприймати недуги, які важко лікуються, не як хвороби тіла? Що заважає нам говорити про рак, туберкульоз, СНІД публічно? Як пацієнтам перемогти страх, забобони і міфи навколо цих діагнозів та жити у зоні свободи?

      3 липня 1883 року у Празі народився Франц Кафка – письменник, значення творчості якого збагнуть лише після смерті цього мовчазного і загадкового чоловіка. Адже багато творів Кафка так і не встиг дописати, проживши лише сорок літ, до того ж, останні сім минули у боротьбі зі смертельною на той час хворобою – сухотами. Франц звертався до лікарів, їздив у санаторії, але медицина тоді ще не мала ефективних антибіотиків. Отож мученицька смерть (через туберкульоз гортані бідолаха не міг навіть ковтати їжу) чекала недужого на руках у колишньої нареченої. За рік до цього, довідавшись про діагноз майбутнього зятя, батьки скасували весілля. Та хіба могли заборонити молодій дівчині любити його?..

      До мук фізичних додалися ще й моральні. У листах до друзів письменник писав, що його ледь не викидали з аптеки, коли люди дізнавались про туберкульоз. Невігластво, страх і забобони довкола деяких інфекцій, на жаль, завжди породжували дискримінацію щодо хворих. Про це, зокрема, пише у своєму есе “Хвороба як метафора” письменниця і філософка Сьюзен Зонтаґ, яка піде у вічність через 80 років після Франца Кафки. Коли у 42-літньої жінки, яку критики називали літературною зіркою Америки, “вихованою в тіні Голівуду”, виявлять пухлину у грудях, вона замислиться не лише про насущне і вічне. Авторка, у роздумах про рак і туберкульоз, виявить межі міфів та чуток, які часто спотворюють правду про хворобу та ізолюють пацієнта. До речі, ще в дитинстві Сьюзен втратила батька, який помер від туберкульозу. Уже в зрілому віці література стала для неї паспортом, який дозволив перейти кордон до “великого” життя – тобто зони свободи.

     У вже згаданому вище творі Зонтаґ напише: “Хвороба – темна сторона життя, більш обтяжливе громадянство. Кожен народжений має подвійне громадянство: в царстві здорових і в царстві хворих”.

Як стверджувала авторка, мета її роботи – пояснити ці метафори, з якими може зіткнутися кожен із нас, і як звільнитися від них.

    “Фантазії, пов’язані з туберкульозом (ТБ) у минулому столітті, а з раком у нинішньому, – це реакція на хворобу, яка вважається складновиліковною і примхливою… ТБ сприймався як підступний, безжальний викрадач життя, доки неясними залишалися його причини і марні – зусилля лікарів… Хворобу зазвичай приховували від сухотних, а після їх смерті і від їх дітей. Лікарі і близькі уникали говорити на цю тему… Мені не кажуть нічого певного, – писав Кафка другові у квітні 1924 року із санаторію, де помер через два місяці – позаяк при одній лише згадці про ТБ… скляніють очі у співрозмовників і всі починають висловлюватися туманно і ухильно…” Цю знедоленість письменник відчував повсюди. Як і багато інших людей, кого вражала інфекція упродовж віків. На жаль, пацієнти переживають таку відстороненість і дотепер. Хоча сучасне суспільство, здавалося б, достатньо поінформоване про те, що туберкульоз – недуга складна, але виліковна.

    У Франца Кафки сто літ тому не було шансу одужати. Як і в Лесі Українки та багатьох інших знаменитих і менш відомих людей. Смертельно хворі, вони шкодували, що не встигнуть здійснити усе задумане, тому й дорожили кожною миттю життя. Незадовго до відходу у світ інший Кафка залишить нам усім мудру пораду: “Не витрачайте час на пошук перешкод: їх може і не існувати”. Нехай фраза письменника стане стимулом до дій: не живіть у світі метафор, робіть усе, що можете, зараз, не чекайте більш слушної нагоди. І візит до лікаря також не варто відкладати на завтра. Коли йдеться про здоров’я, час таки має значення. І це застереження стосується не лише туберкульозу…