168 років тому (10 вересня) народився Іван Терещенко – один із найбільших українських меценатів і благодійників.

       Про таких у народі кажуть “народився із золотою ложкою в роті”. Іван був онуком засновника цукрової династії Терещенків і старшим сином в одній із найзаможніших українських родин. Тож  на роду йому було визначено продовжити сімейний бізнес. Мав для цього  гострий розум, якісну освіту, комерційну хватку, а ще – аристократичне походження і ділові зв’язки у країні й за кордоном. Цукрова імперія чекала достойного спадкоємця. Але раптом втрутилася доля. Іван закохався у доньку шефа київської інтендантури і приїхав свататись до Лізи. Батько дівчини прямо не відмовив, але відклав свою згоду до пори, “поки земля не побіліє”, тобто до зими. Норовливий генерал, звісно, зловтішався в душі над почуттями юнака, але вже наступного ранку виглянув у вікно і очам не повірив. Земля перед будинком генерала справді побіліла, припорошена… цукром, а в санях на тому “снігу”, очікуючи кохану дівчину, сидів претендент на її руку і серце. Так описували цей курйозний випадок біографи магнатів, зауваживши, що батько нареченої таки дав згоду на шлюб і благословив молодят. Витівка зятя його приємно вразила, але Микола Терещенко  “оцінив” таке марнотратство сина по-своєму і відсторонив його від комерції та відправив до Європи збирати художні шедеври.

      Хто знав тоді, що скандал у родині обернеться тріумфом для Івана, який мав творчу вдачу і змалку захоплювався мистецтвом. Робота давала йому душевну відраду, а невдовзі прийшов успіх. Він зібрав цілу колекцію полотен зарубіжних та українських художників, які прикрашали маєтки Терещенків, а згодом родина подарувала їх Києву.

      І не лише картини. Річ у тому, що в 1870 році, коли Артемій Терещенко передавав започатковану ним сімейну справу, то поставив синам умову: 80% прибутку від цукрового бізнесу витрачати на меценатство. Усі нащадки цього козацького роду дотримали слова. Школи, лікарні для бідних, дитячі притулки, галереї, університети, церкви, училище для сліпих – це спадок родини Терещенків, залишений українцям. Навіть родинний маєток у Глухові вони віддали для сільської школи. Бо така була філософія їх життя та ділового успіху. Терещенки стали однією із найбагатших родин в Україні, але разом із заводами, які передавалися через покоління, спадкоємці брали на себе і місію благодійництва. “Прагнення до суспільних справ” – такий девіз викарбовано на їх родинному гербі.

       Іван Терещенко був обізнаним мистецтвознавцем, умів розпізнавати справжній талант у нікому невідомих майстрів-початківців. Він став особливим колекціонером. Цінував не лише труд, а й цікавився долею художників, яких стрічав на життєвому шляху. Вінцем його меценатства стала  опіка над художньою школою Миколи Мурашка у Києві. За чверть століття на її утримання та облаштування він витратив понад 150 тисяч карбованців – нечувані тоді кошти. Щоб зрозуміти величину пожертви зіставимо факти: на той час дійна корова коштувала 40 рублів, а пуд (16 кг) цукру-рафінаду – 5 рублів.

       …Добігало до фінішу 19-е століття. Один із найвідоміших в імперії колекціонерів був на гребні слави: ставний, вродливий, заможний і успішний. Ним щиро захоплювалися і заздрили потай багато-хто. Скільки грандіозних планів чекало попереду. І раптом, як грім серед ясного неба, – туберкульоз. Лікувати Івана Терещенка взялися найкращі лікарі з Німеччини, Франції, Англії і навіть Америки. Європейські ескулапи порекомендували пацієнтові змінити український клімат на сонячний лазуровий берег. Родина їде на південь Франції, де купує фешенебельну віллу. На ту пору багато країн Середземномор’я, і не лише вони, пропонували заможним людям чудові санаторії, які радше нагадували розкішні готелі, де хворим прописували ситне харчування, морські купання та сонячні ванни. Згодом, щоправда, з’ясували, що тривале перебування на сонці, навпаки, шкодить недужим. Кліматотерапія, на яку покладали стільки надій у 19 столітті, дещо полегшувала стан хворих, але не всіх. Не допомагало таке кількалітнє лікування і нашому героєві. Але ефективних ліків від туберкульозу тоді, на жаль, ще не було…

       У січні 1903 року помирає Микола Терещенко, і весь свій спадок заповідає старшому синові. Але той почувається так зле, що не може їхати до Києва, аби провести главу родини в останню путь. Через ускладнення, спричинені туберкульозом, Івана Терещенка невдовзі не стало. Він пережив батька всього на три тижні. Газета “Киевское слово” в ті дні написала: “…Іван Миколайович був прекрасною людиною – доброю, чуйною, яка близько до серця брала чужі потреби. І.М.Терещенко прихиляв до себе людей, які з ним стикалися… Він умів вчасно підтримати художника –початківця, мало хто в Києві з молодих художників, що торували собі дорогу, не знав Івана Миколайовича”.

      Після смерті мецената його дружина пожертвувала Київському університету 30 тисяч рублів. На них створили три стипендії імені Івана Терещенка, які отримували обдаровані студенти з бідних родин. Усі статки колекціонера разом зі спадщиною батька (13 млн.крб. лише в іноземних банках) відійшли чотирьом дітям та вдові, які й продовжили сімейну справу – меценатство.