Серед лицарів української фтизіатрії, які доклали чималих зусиль у боротьбі із сухотами, троє наших земляків – академік Феофіл Яновський та професори Станіслав Кшановський і Давид Епштейн.

      На сторінках сайту ми вже якось розповідали про великого українця, вченого, який прославив у світі вітчизняну медичну науку, філантропа і святого лікаря, як називали його пацієнти, – Феофіла Гавриловича Яновського, позаяк бідний люд ескулап лікував безоплатно, а багатьом залишав на прожиток свої гроші.    Він стояв біля витоків протитуберкульозного руху, а згодом і заснування фтизіатричної служби в Україні, написав перший посібник для лікарів-фтизіатрів.  

     Професор  Станіслав Адольфович Кшановський залишив 133 наукові статті, що пролили світло на нові аспекти у запобіганні, діагностиці та лікуванні сухот, зокрема, у дітей та підлітків. Після другої світової війни він десять років очолював Малієвецький дитячий тубсанаторій на Хмельниччині. У ті часи, – як згадує сам учений, – “діагноз “туберкульоз” прирівнювався до смертного вироку, а гострі пневмонії, токсичні диспепсії майже в 50 % випадків завершувалися смертельними наслідками”. І все ж навіть у таких надскладних умовах йому вдалося повернути майже з того світу немало дітей.

      Цього разу є добра нагода згадати про Давида Яковича Епштейна, вченого, який сто років тому захистив докторську дисертацію “Лікування легеневого туберкульозу шляхом штучного пневмотораксу”. На той час (1924р.) цей метод (піддування проколом у плевральну порожнину для стискування ураженої легені)  був одним із найефективніших у лікуванні хвороби, адже ліків, які б убивали паличку Коха, медицина ще не мала.

       Майбутній лікар народився 25 вересня 1871 року у місті Старокостянтинові (Хмельниччина). Вищу освіту здобував у Європі, закінчив медичний факультет Віденського університету. Ще студентом юнак зацікавився технологіями хірургічного лікування сухот і одним із перших після повернення на Батьківщину почав їх застосовувати. Ці напрацювання й лягли в основу уже згадуваної нами дисертації, над якою він трудився 15 літ.

      Давид Якович довгий час очолював кафедру туберкульозу у Київському медичному інституті, написав понад 40 наукових робіт. Серед цього доробку в історію фтизіатрії увійшла монографія “Душа туберкульозного у висвітленні художньої та наукової літератури”, в якій, на думку професора медицини Василя Петренка, автор намагався розкрити психологію хворих, їх реакцію на страшний діагноз, проблеми взаємин із лікарями… Адже фтизіатрія в усі часи була соціальним предметом, на стику терапії та інфекційних небезпек. До речі, передмову до монографії ще встиг написати перед своєю смертю академік Феофіл Яновський.

      “Вже здавна душею туберкульозних цікавилися не тільки лікарі, але і художники та письменники. При жодній хворобі ми не зустрічали стільки намагань поглибитись у психологічні проблеми, як при туберкульозі легень…

      Хоча переживання хвороби є єдиним психічним актом, який не підлягає аналізу, тим не менше, для кращого розуміння процесу необхідно завжди розглядати особисті моменти та зовнішні умови..

     Якщо ж ми запитаємо, яким має бути образ лікаря, що вміє обійняти і зрозуміти особистість туберкульозного хворого, то  відповідь на це питання знаходимо у словах іменитого німецького клініциста Лейдена, який так характеризує лікаря-людину: “Мій лікар турбується про мене не тільки через обов’язки своєї професії, він тріпоче наді мною, а не за честь свого мистецтва. Він не задовольняється випискою ліків, він мені підносить їх з власної руки. Він іде до моїх схвильованих рідних, аби втішити їх. В критичні моменти він стояв біля мого ложа. Не було такої тяжкої і огидної роботи, якої би він не виконав для мене. Цій людині я зобов’язаний не тільки як лікарю, але і як другу. Чи буду я коли-небудь у стані віддячити йому за все зроблене для мене?”

       Як співзвучні ці слова із головним девізом життя батька української фтизіатрії Ф. Г. Яновського: “Бути якомога ближче до хворого!”. Місією добра та милосердя стала професія і для Станіслава Адольфовича Кшановського та Давида Яковича Епштейна. І цей заповіт наші земляки залишили своїм учням, а також наступним поколінням українських лікарів.

     “Терапія виходжування хворих на туберкульоз – процес доволі складний, – зауважує заступник директора НКП “ХОФПМЦ” Наталія Киян. – Хтось одужує за кілька місяців, а комусь – і року замало. Та й не всім, на жаль, даємо такий сприятливий прогноз. У кожного пацієнта своя історія. І на цій довгій дорозі до зцілення так багато важить слово лікаря. Це, як дотик до душі хворого. Якщо довіра взаємна, то й зусилля у боротьбі з недугою подвоїмо, а, отже, людина швидше одужає і повернеться до родини та здорового життя”.

      Туберкульоз все ще залишається загрозою для людей в усьому світі. З кожним ковтком повітря ми можемо вдихнути злощасну мікобактерію, яка здатна накоїти так багато лиха в організмі, надто, коли дорослі чи діти виснажені, або потерпають від утоми та стресу. Найчастіше хвороба атакує дихальну систему.

    Зокрема, упродовж двох місяців 2024 року у нашому медзакладі взято на облік із діагнозом “туберкульоз легень” 93-х жителів краю, що складає понад 90 % від усіх, хто занедужав. Практично у кожному другому випадку йдеться про складні форми сухот, що потребують ретельного та дороговартісного лікування. Слід зауважити, що витрати за усі обстеження та ліки бере на себе держава. До цього пакету безоплатних медичних послуг входить і психологічна допомога. Адже здоров’я не можна відкласти на паузу. Щоб життя почати спочатку, варто змінити себе.  Може, доведеться зректися багатьох згубних звичок, зайнятися улюбленою справою, знайти нових друзів. Людина, яка хворіє на туберкульоз, не завжди має перебувати в ізоляції. Повірте у власні сили і нехай ваша душа буде наповнена світлом, добром і надією!