Цього місяця минає 65 років, відколи пішов у засвіти Альбер Камю – французький романіст, філософ, публіцист. Його життя, як спалах зірки: прожив 47 літ, з яких 30 – боровся з туберкульозом, але хвороба не зламала його дух і талант.

     Доля кинула виклик майбутньому лауреатові  Нобелівської премії з літератури ще в дитинстві. Альбер змалку осиротів і ледве виживав із хворою матір’ю та владною бабусею. Хлопець мріяв про спортивну славу, був голкіпером студентської футбольної команди (як згадував сам, стояв у воротах, аби менше стирати черевики, на нові не було грошей). Коли у 17 років у нього виявили туберкульоз легень, життя немов завмерло. Він рік пролежав у лазареті. Ще недавно юнак – місцева знаменитість, про якого не раз писала газета, жив активно, мав багато друзів, аж раптом занеміг і став непотрібним нікому і всіма забутим. Хворий уже приречено чекав смерті, але у його долю втрутилося провидіння. Дядько забрав племінника до себе і, щоб чимось зайняти його похмурі думки, дав у руки книгу. Певне, ангел шепнув тоді у вухо хлопчині: “Ось твій шлях!”. Так він відкрив для себе літературу, згодом – філософію. Хвороба немов би підганяла його жити швидше і писати більше.

      Уже понад півстоліття минуло, як письменник пішов у вічність, але над його творами не владний час. За період недавньої пандемії ковіду “Чума” Альбера Камю стала лідером продажів на світовому книжковому ринку. Як зазначають критики, найвидатніший роман післявоєнної Європи став таким затребуваним, бо дає сучасним читачам відповіді на найбільш гострі запитання та виклики сьогодення. Письменник так правдиво описує життя жителів Орану, містечка на побережжі Алжиру, що ми немов би пірнаємо спершу у звичну атмосферу побуту тутешніх мешканців, які працювали, любили, мріяли, аж доки у їх долі не увірвалася епідемія. Люди, закриті від світу, не одразу усвідомили увесь жах біди, що вже насувалася чорним крилом на їх родини: навала заражених пацюків, що конала у міських канавах і дворах, комендантська година й жорсткі заходи боротьби з інфекцією, в яку попервах не всі хотіли вірити. Ми чомусь воліємо за краще не знати і не чути про найгірше, сподіваємось, що біда може статися з ким завгодно, але не з нами. Розплатою за безпечність стала смерть тисяч містян Орану, які покидали цей світ у страшних муках. А ті, хто пережив паніку і страх, переосмислили усе життя і цінності, якими не дорожили досі. Коли вщухла епідемія і жителі повернулися до звичних справ, Камю в останніх рядках твору дає пророче застереження: чума не зникла, мікроб засів у потаємному сховку і чекає слушного моменту. Так само, до речі, як і туберкульоз, адже природа та поведінка більшості інфекцій схожі. Вони вражають, коли менше всього їх чекаєш. Тому люди мають бути готовими дати відсіч. Власне, для цього  у нас тепер є ліки, інфекційний контроль, вакцини, які запобігають поширенню багатьох вірусів та бактерій… Але чи завжди ми дотримуємося цих застережень і правил?

      А ще нобелівський лауреат вважає, що війни – безглузді трагедії, спровоковані дурними невігласами. І з ним важко не погодитися. Розумні люди шукають мудрі рішення і не занурюють світ у темряву і безвихідь. Добро, як вірив автор, неодмінно здолає зло. Які близькі і зрозумілі ці ідеї для нас, українців, бо ми боремося за свободу і землю батьків, захищаючи своїх дітей і родини. Альбер Камю також завжди був на боці Правди і Світла. І цього бунтарського духу йому не простили тирани…

       Альбер повертався додому в одній машині із друзями. Коли їх винесло із траси (де не було жвавого руху), автомобіль врізався в дерево. Письменник загинув миттєво. Видавець Мішель Галлімар, який був за кермом,  помер через кілька днів. Ця трагедія, на думку лікарів, врятувала чоловіка  од мученицької смерті від сухот. У нього були вже повністю уражені не лише ліва, а й права легені, і навіть ліки у цій ситуації не могли б зарадити. Втім, чи був випадковим цей нещасний випадок? Як пише Вікіпедія, італійський письменник Джованні Кателлі (автор книг “Камю повинен померти”, “Смерть Камю”) підтримує іншу версію – чеського письменника Яна Забрани. Йдеться про те, що «автокатастрофа була підлаштована радянськими спецслужбами як помста письменникові за осуд радянського вторгнення в Угорщину (стаття Альбера Камю “Кадар і його день страху”).

      Шлях до Світла і Справедливості, зазвичай, тернами всіяний. Чи не про це свідчить і цитата письменника: “Я знаходився на пів шляху між злиднями і сонцем. Злидні не дали мені повірити, що все гаразд в історії й під сонцем, сонце навчило: історія – це ще не все”. Людина навіть перед лицем смерті робить вибір. Власне, за “рецептом” Камю, світ не повинен впадати у відчай, а велич людини – не у стражданнях, а в перемозі над ними!