25 грудня за новим стилем православні у 2023 році відзначатимуть Різдво.

       Ця доленосна для людства подія сталася понад дві тисячі літ у Віфлеємі. Сюди із Назарету прибули, згідно з наказом імператора Августа про перепис населення, праведний Йосип Обручник і його дружина Марія, яка була вже на пізньому терміні вагітності. Оскільки в місті не знайшлося місця, де б вони могли заночувати, подружжя сховалося в печері, що слугувала хлівом для худоби. Тут, у яслах із сіном, прийшов у світ Ісус. Про народження Месії Ангел Господній сповістив пастухів. Вони першими прийшли, аби поклонитися Немовляті, та побачили як печера наповнилася чарівним і дуже яскравим світлом…

       Ця печера відтоді і дотепер є однією з головних християнських святинь. Вона знаходиться в Базиліці Різдва Христового у Віфлеємі, і була збудована в 1V столітті. Щороку оте Божественне світло любові, віри і надії огортає душу кожного у ці святкові дні. У Святому Письмі народження дитини – знак надії від Бога. Ми, українці, конче потребуємо цього знаку тепер, у час війни. Різдво додає нам сили і стійкості, щоб посеред пекельної темряви і втоми, моря сліз і крові не занепасти духом та наближати Перемогу! Бо Господь з нами, а молитва – найсильніша зброя проти ворога!

       Напередодні Різдва у храмах відбувається святкове богослужіння, за ним слідує всенічне бдіння та урочиста літургія. Духовенство одягає білі ризи, що знаменують Божественне світло. Віряни на Святвечір, 24 грудня, збираються родиною за святковим столом. Кожна господиня має власні чи запозичені фамільні традиції приготування пісних різдвяних страв. І не так важливо, скільки їх буде – дванадцять чи значно менше. Не про частування йдеться – це щось значно глибше, сокровенне і вічне…

      Спаситель народився не в царських палатах, а в бідних яслах. Тож наші предки не випадково під скатертину на святковому столі клали сіно чи солому. Із колосся робили невеликий сніп (Дідух), що знаменував достаток у домі та надію господарів на новий добрий урожай, адже українці з діда-прадіда були хліборобами. Тому й калач чи хліб на почесне місце біля Дідуха ставили, а в нім – воскову свічу, яку запалювали перед трапезою. Дорослі й діти читали молитву, просили у Господа здоров’я, благополуччя, щедрого політку. Потім приступали до споживання головної святкової страви – куті. Звісно, першу ложку куштував господар оселі, а відтак припрошував родину.

Після трапези українці ділилися вечерею із сусідами, дарували гостинці та обрядову випічку недужим, бідним та сиротам.  Позаяк доброчинство і милосердя також споконвіку було закладене у культурі наших пращурів.

      Пишу ці рядки, а душу огортає біль і смуток. Бо найвеселіші різдвяні свята, яких ми щороку так чекаємо, знову затьмарені війною. І не всі українці, на жаль, зберуться за великим столом, та й не в кожного є родина і домівка. Одні на фронті, інших доля розкидала по всьому світу; багато хто оплакує вбитих і закатованих ворогом найдорожчих людей, а хтось просить опіки Божої  та захисту для дітей в укриттях, воїнів у шанцях на передовій, невільних бранців у полоні… Але ворог не вкраде нашого Різдва. Ми – незламний і нескорений народ, який під обстрілами і на попелищі буде давати відсіч окупантам, народжувати дітей і… співати колядки. Бо ж це для нас не просто пісні, у них – історія, традиції, душа українців і у віках закладена пам’ять поколінь, їх прагнення до волі та справедливості. Боже, почуй нас! Благослови Україну довгоочікуваною Перемогою, принеси мир і спокій у кожну родину, наповни душу світлом різдвяної радості і любові! Христос рождається! Славімо Його!

                                                                                   Сергій Василенко,

                                                директор КНП “Хмельницький обласний

                            фтизіопульмонологічний медичний центр” ХОР.