Чужого болю не буває

Днями з журналістами Суспільного говорили про важливість паліативної допомоги, яку надає одне з відділень нашого закладу. Йдеться не лише про людей, які борються із наслідками грізних хронічних хвороб. Війна скалічила життя і долі багатьох українців. Виходжувати таких пацієнтів зі значними травмами, прихистити недужих і самотніх людей, які втратили родину і дім, полегшити їх страждання – наш обов’язок.

Якщо зазирнути до словника, то в дослівному перекладі з латинської “pallium” означає “прикривати”, у переносному сенсі – оточити турботою, дати нову якість життя. Саме в такому тлумаченні ми маємо сприймати цей вид медичної допомоги для людей із серйозними хворобами. Це не послуги наприкінці життя і не підготовка до смерті, як дехто собі уявляє. Хоча, безумовно, кожна людина має право дожити і вмерти гідно – без болю, мук і самотності. Старість повинна бути захищена – це одна з головних ознак демократичної країни.

Але нашої опіки потребують не лише літні люди. За даними ВООЗ, у всьому світі паліативна допомога потрібна 40-60 % пацієнтів, котрі в певні моменти стикаються із широким спектром проблем, що обмежують їх життя. Йдеться про недужих із хронічними захворюваннями: серцево-судинні, онкологічні, хронічні респіраторні, СНІД, цукровий діабет… Терапія догляду таких хворих потребує особливого режиму, підключення до апаратів, котрі підтримують життєво важливі функції органів і систем. Мова не лише про специфічне стаціонарне лікування, а й медичний персонал з відповідною підготовкою.

Окрім знеболення ПМД – це ще й спостереження за пацієнтом, турбота про його психологічний стан, харчування, необхідні аналізи, обстеження та реабілітацію. Цю допомогу можуть отримати жителі області безоплатно. Через війну кількість паліативних пацієнтів значно зросла (переселенці, військові без рук і ніг, з величезними пролежнями, покинуті літні громадяни та скалічені люди, родичі яких виїхали чи загинули під час обстрілів і ракетних ударів). Такі пацієнти потребують нашої особливої уваги.

Хочу наголосити: є люди, які мають отримувати паліативну допомогу роками і саме завдяки їй вони живуть не в муках. Комусь із нашою допомогою пощастить пережити найдраматичніший момент у житті і соціалізуватися згодом у громаді, а хтось буде вдячний за чуйність і тепло до останнього подиху. Адже ПМД – це не лише про християнські цінності: віру, надію і любов. Це – базові засади нашого відділення, які колектив доповнює роками накопиченого досвіду, світовими стандартами діагностики та лікування хворих.

Яким має бути образ лікаря, що вміє обійняти і зрозуміти пацієнта такого особливого відділення? Відповідь на це запитання ми можемо знайти у монографії “Душа туберкульозного…”. Її автор – доктор медицини Давид Якович Епштейн, який народився у місті Старокостянтинові, на Хмельниччині. До речі, передмову до наукового дослідження встиг написати незадовго до смерті ще один наш земляк із Дунаєвеччини, академік і святий лікар, як називали його кияни, Ф. Г. Яновський. Характеризуючи лікаря-людину, Феофіл Гаврилович згадує слова європейського колеги, відомого клініциста, викладача Ернста Віктора фон Лейдена. “Мій лікар турбується про мене не тільки через обов’язки своєї професії, він тріпоче наді мною, а не за честь свого мистецтва. Він не задовольняється випискою ліків, він мені підносить їх з власної руки. Він іде до моїх схвильованих рідних, аби втішити їх. В критичні моменти він стояв біля мого ложа. Не було такої тяжкої і огидної роботи, якої би він не виконав для мене. Цій людині я зобов’язаний не тільки як лікарю, але і як другу”.

Майже століття минуло, відколи побачила світ ця монографія. Але, коли йдеться про вічні істини, час не владний… І чужого болю не буває! Паліативна медична допомога – це, насамперед, про любов і життя!