18 лютого медична спільнота відзначатиме 110 – річчя з дня народження видатного українського дитячого фтизіатра, професора С. А. Кшановського.

Кажуть, лікар-фтизіатр – це не просто робота, а місія нести у світ добро і милосердя. Яскравий приклад такого жертовного служіння професії  – життя, наукова та лікарська практика професора Національного інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського, доктора медичних наук Станіслава Адольфовича Кшановського.  Понад 20 років він виконував обов’язки головного фтизіатра України. Написав 133 наукові статті, що пролили світло на нові аспекти в профілактиці, діагностиці та лікуванні сухот, зокрема, у дітей та підлітків, і стали першими підручниками для повоєнного і наступних поколінь студентів-медиків. Головну справу життя видатного вченого-клініциста продовжили його учні, чиї наукові дослідження успішно використовуються й донині у фтизіатрії.

      У цій публікації ми хочемо привернути увагу до тих сторінок   біографії великого українця, які присвячені нашому краєві. Так, мабуть, доля розпорядилася, що Хмельниччина дала світові двох великих вчених у царині фтизіатрії – Феофіла Гавриловича Яновського, який стояв біля витоків протитуберкульозного руху  і заснування фтизіатричної служби в Україні, а також  Станіслава Адольфовича Кшановського, який доклав чимало зусиль для створення ефективної на той час системи протитуберкульозної допомоги населенню.

       Майбутній лікар народився 18 лютого 1912 року в селі Підлісний Мукарів на Дунаєвеччині (до речі, і його відомий земляк також родом із цієї мальовничої землі, із села Миньківці). Після закінчення місцевої семирічки Станіслав їде на Донбас, працює слюсарем на заводі і вчиться на курсах робітфаку, згодом закінчує (1937 р.) медичний інститут за спеціальністю лікар-терапевт. Його перше робоче місце – дитяча лікарня у Донецьку. Уже в цей період молодий і талановитий лікар зацікавився проблемою легеневих хвороб і опанував єдиний на той час метод лікування туберкульозу легень – накладенням штучного пневмотораксу. Тепер він міг застосувати свої знання і досвід та допомогти пацієнтам. Але у долі були свої плани…

       У січні 1940 року військового лікаря III рангу Станіслава Кшановського призивають до лав Червоної армії. Він навіть не уявляв, як круто обернеться колесо його життя. Початок війни командир санітарної роти медсанбату зустрів на малій батьківщині, поблизу Шепетівки. Давнє історичне місто та крупний залізничний вузол на західному кордоні України уже вранці 22 червня 1941-го бомбардували літаки нацистської Німеччини. А менш ніж за два тижні  вся територія була окупована.

       Під шквальним вогнем противника радянська армія відступала вглиб країни. У своїй книзі спогадів  “Поруч зі смертю” військовий лікар Кшановський з болем напише про те, як довелося залишати поранених на полі бою. Не було змоги евакуювати в тил, а без води, їжі  та медичної допомоги їх чекала неминуча смерть, а наших бійців особливо. “… Радянський Союз перед війною відмовився підписувати міжнародну Женевську конвенцію про гуманне ставлення до полонених і тим паче – поранених у період військових конфліктів”. Людині, яка покликана рятувати життя інших, важко збагнути цинізм політиків того часу, які  відправляли воїна на смертний бій із ворогом, позбавляючи його права на захист.

     У серпні 1941 р. в лісах на Кіровоградщині рештки відступаючої армії зробили невдалу спробу вирватися з оточення. У цьому бою Кшановський був поранений, контужений і потрапив до полону. Колону голодних змучених бранців знову повернули на захід. Тих, хто не міг іти, розстрілювали на місці. Так, знемагаючи від тортур, фізичних і душевних, вони дісталися до табору для хворих та військовополонених на околиці міста Славута, що стала останнім шматком рідної землі, а далі – нові митарства, уже на чужині. 

   Молодий лікар міг тричі померти ще дорогою до Німеччини, але зостався живим, напевне, доля подарувала ще один шанс, аби він міг сповна розкрити свій дар, забираючи біль інших. В’язні, котрих не стратили на допитах, не спалили у печах, масово гинули від хвороб. У холодних, вологих і темних бараках людей косили різні інфекції, зокрема, туберкульоз. Станіслав зустрів серед полонених медиків і разом з ними сконструював примітивний пристрій, за допомогою якого надавав першу медичну допомогу при пневмотораксі. Навіть у таких умовах їм вдалося врятувати не одне життя…

      Нарешті довгождана Перемога і дорога до рідного села. Тут його чекали родина і пацієнти. 8 грудня 1945 року згідно з наказом Кам’янець-Подільського обласного відділу охорони здоров’я №1838  С.А.Кшановського призначено головним лікарем Малієвецького дитячого тубсанаторію. Краєзнавець Олександр Онищук (колишній директор Малієвецької ЗОШ 1-2 ст.) згадує: “Приміщення будинку Орловських, у якому до війни розміщувалася лікарня, було страшно занедбане, парк запущений, скрізь антисанітарія. Першим і головним завданням, яке поставив перед собою Станіслав Адольфович, було навести порядок і підготувати приміщення для прийому дітей. С.А.Кшановський доручив завгоспу Пирогову зробити ворота і вивісити замок…Заборонив вирубувати дерева в парку і випасати там худобу. Для прибирання сміття він організовує толоки з числа працівників санаторію і лікарні… Уже в 1945 році з усієї області почали прибувати на лікування діти із захворюванням легенів. Так, із травня 1946р. по липень 1958р. в санаторії на лікуванні перебувало 2457 дітей. Термін лікування тривав не більше 6-8 місяців. Лікування дітей проводили за різними діагнозами: первинний туберкульозний комплекс у фазі інфільтрації – туберкульозний цироз легенів, кістково-суглобний туберкульоз – всього понад 25 захворювань”.

       Сам лікар через багато літ, описуючи той період, зауважить: “Я часто згадував про перші важкі повоєнні роки.., коли діагноз “туберкульоз” прирівнювався до смертного вироку, а гострі пневмонії, токсичні диспепсії майже в 50% випадків завершувалися смертельними наслідками”. І все ж навіть у таких надскладних умовах йому вдалося вернути з того світу немало дітей. І водночас проявити організаторський талант.

      “Приміщення санаторію було напівзруйноване, – пише у нотатках колишній головний лікар закладу С.М.Ковальчук, – щоб зігрітися, німці на мармурових плитах вестибюля рубали дрова, вікна, двері і тут же їх спалювали. З м’якого інвентаря і меблів майже нічого не залишилося.

      Добратися із села до райцентру можна було лише кіньми, бо автомобілі тоді в селах були рідкістю, та й дороги в дощову погоду були непрохідними… Електропостачання не було, надійного телефонного зв’язку – також. Графський водопровід до санаторного корпусу був зруйнований. Криниця за 700-1000 метрів одна від одної.  Воду носили відрами або возили бочками”. Виконувати важку фізичну роботу було нікому. Чоловіків забрала війна, у селі залишилися літні люди, жінки і діти.

      Ветеран колективу С.М.Павловський (який 60 років працював у санаторії) пригадує: “Діти і працівники постійно займалися прибиранням території. “Чистота – запорука здоров’я” – вчив С.А.Кшановський. Прибирання парку, майданчиків, вирощування квітів і дерев, збір шипшини, грибів, доглядання зайців, білок, кролів, курей – було головним і щоденним обов’язком для всіх”.

      Станіслав Адольфович трудився сам і не любив, коли хтось марнував час. “…він пропонував заняття у різних гуртках, – пише колишній лікар санаторію О.О.Соколова, – діти виготовляли штучні квіти, шкатулки, іграшки, вивчали двигуни, вчилися танцювати, співати, малювати, грати на музичних інструментах. Крім того, Станіслав Адольфович любив українську вишивку, а тому в санаторії вишивали всі – і пацієнти, і медсестри, і лікарі”.

      Істинно, здібна людина – талановита у всьому. Ніхто у санаторії не мав жодного сумніву: їх керівник – вимогливий, але мудрий і справедливий, який над усе любив своїх пацієнтів і дбав про них. Розуміючи, що тяжка недуга і без того затьмарила їх дитинство, разом із колективом він намагався наповнити довгі місяці виходжування дітей новими яскравими враженнями. “З числа працівників було створено прекрасний хор, струнний і духовий оркестри, ансамбль баяністів-акордеоністів. Аматори сцени виступали не лише в Маліївцях, а й у клубах навколишніх сіл.  Станіслав Адольфович під час таких концертів виступав із лекціями щодо профілактики туберкульозу та різних хвороб”. Санітарно-просвітницьку роботу серед населення вели й інші лікарі закладу. У повоєнних селах, де панували знахарство, забобони і невігластво, це було щось на кшталт культурної революції. Адже за роки війни було повністю знищено систему медико-санітарної допомоги, що призвело до значного поширення туберкульозу.

       Свою десятирічну медичну практику виходжування хворих дітей в умовах місцевого протитуберкульозного санаторію С.Кшановський виклав у  кандидатській дисертації, яку успішно захистив та отримав запрошення до Київського науково-дослідного інституту фтизіатрії та пульмонології ім. Ф.Г.Яновського. Тут почалася нова глава його біографії – вченого-клініциста. Однак у мальовничому подільському краї колишні колеги, пацієнти, жителі Малієвець і досі бережуть пам’ять про видатного лікаря, мудру і шляхетну людину-легенду, яка принесла у село культуру і духовність, сучасну освіту та медицину і залишила тут дітям часточку своєї душі.