12 травня українці відзначають День матері, дякуючи найріднішим людям за безцінний дар – життя. Маємо добру нагоду згадати імена тих матусь, чиї діти стали символом боротьби за волю та самостійність Української держави, національними героями. Така вже випала доля, що навіть мертвих, їх і досі бояться вороги, а побратимів і нащадків  називають мазепинці, петлюрівці та бандерівці.

       Марина Мокієвська (Марія Магдалина Мазепина) прийшла у цей світ чотири віки тому. Хоча дата її народження (1624 р.), як зазначають історики, лише приблизна. Воно й не дивно, після усіх тортур, проклять та брехні через державницьку позицію її сина…

      Більше двох століть, щороку, у першу неділю великоднього посту, з амвона усіх церков російської імперії проклинали Івана Мазепу, проголошували йому анафему за розпорядженням царя Петра 1. А в радянські часи за цим іменем прикріпили тавро зрадника. Чим так не догодив церковникам відомий меценат, який своїм коштом спорудив 12 найбільших храмів та ще 20 відреставрував? Чому став найбільшим ворогом московитів колись та символом АНТИросійського опору тепер керманич Війська Запорізького, “гетьман обох сторін Дніпра”?

     Іван Степанович Мазепа народився у 1639 році на Київщині. Саме він першим виплекав ідею самостійної незалежної української держави. Рідній матері майбутній гетьман завдячував усім, чого досяг у житті. Вихованого у відданості православній вірі, ненька згодом відправила сина до Києво-Могилянського колегіуму, відтак благословила на навчання до Варшави, університетів Німеччини, Італії, Франції, Голландії. Іван Мазепа знав 8 іноземних мов, серед них були не лише європейські, а й грецька та латинська. Як могла людина з таким широким світоглядом та ерудицією, ставши очільником Козацької держави, погодитися з амбіціями зажерливих сусідів, котрі виставляли її “задрипаною провінцією” своєї азійської імперії? Україна, за задумом гетьмана, мала продовжити славу Київської Русі, стати оплотом православ’я, науки, освіти, культури.

     Насамперед, за політичний вчинок (у 1708 році він перейшов на бік шведського короля Карла XII, наважившись відірвати Гетьманщину від Московії) влада одразу оголосила його зрадником. Як згадували сучасники, цар на саму згадку про Мазепу “впадав у приступи такої нестримної скаженості й люті, що наводив жах на своє оточення”.

    Та повернімося до Марини Іванівни, яка після смерті чоловіка, присвятила життя Господові: прийняла постриг і стала черницею, а згодом настоятелькою та ігуменею жіночих монастирів. Кажуть, навіть перед смертю у мареннях хворий гетьман кликав рідну матір. Це була єдина жінка, до якої він усе життя ішов за благословенням, а матінка не тільки щиро любила свого сина, а й стала йому опорою, порадницею та помічницею у державних справах. Вона часто гостювала в Батурині і була утаємничена у політичні дії гетьмана, не раз вирішувала конфлікти, зберігала його секретну кореспонденцію. Після жорстокої розправи над побратимами і послідовниками гетьмана, осатанілий цар звелів знести з лиця землі Вознесенський, найстаріший жіночий монастир у Києві, який майже чверть століття очолювала Марія Магдалина Мазепина…

       Дванадцятеро дітей народила Ольга Олексіївна Петлюра. Трьох відспівали малими, на решту – чекала доля мучеників та вигнанців. А все через те, що її син Симон Васильович Петлюра – головний отаман військ Української Народної Республіки  – поклав життя на вівтар священної національно-визвольної боротьби. До речі, у 1901 році Симона, який належав до таємного українського гуртка, виключили із Полтавської духовної семінарії “через революційний і мазепинський дух”. Та хіба такий виклик долі міг зупинити юного патріота та відвернути від справи усього життя? Він завжди був готовим до суду історії.

     “Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами, – промовив Симон Петлюра на нараді Директорії УНР 26 листопада 1919 року в місті Старокостянтинові. – Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, упертою та безкомпромісною, ми показали світу, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність”. Навдивовиж, понад століття минуло, а ці слова все ще на часі. От і розгадка лютої ненависті ворога до постаті героя.

       Після поразки УНР, особливо еміграції Симона до Польщі, а згодом Франції (де його застрелив агент НКВС, випустивши у жертву 7 куль), для членів родини, які зосталися в Полтаві, життя перетворилося на пекло. Сусіди боялися доносів і десятою дорогою обминали “петлюрівське гніздо” – будинок батьків на околиці міста. Багато років сюди щосуботи збиралися люди з усієї округи, тому що мати багатодітної родини Ольга Олексіївна була народною цілителькою, зналася на травах, лікувала очні хвороби. Вона була щиросердною жінкою, гарно співала, любов до музики та пісні передала й дітям. Симон також мав чудовий слух, приємний голос, грав на скрипці і писав вірші. Леся Петлюра – єдина дитина головного отамана – успадкувала літературний талант батька і стала поетесою. Втім, її життя спалахнуло і згасло, мов свічка, через туберкульоз у тридцять літ. Сталося це у 1941-му, в окупованому фашистами Парижі. Трагічно склалася і доля численної рідні. Старший брат Симона, член української революційної партії, загинув за нез’ясованих обставин. Так само, як і сестра Тетяна. Молодший – був військовим, після другої світової війни оселився в Канаді. Старша сестра Єфросинія постриглася в монашки й померла в монастирі. Сестри Феодосія та Марина були заарештовані НКВС у 1937 році за звинуваченням у “поширенні петлюрівщини” та розстріляні. Племінник Симона Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським та всієї України…

       15 жовтня 1959-го (після чергового замаху агента КДБ) на східцях мюнхенської багатоповерхівки знайшли смертельно пораненого Степана Андрійовича Бандеру – голову Проводу ОУН. Як влучно сказав один із дослідників біографії великого українця, “його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом невгнутого борця за найвищі ідеали нації”. Червоний режим не міг змиритися з тим, що в Європі тліє іскра українського спротиву, яка може спалахнути полум’ям непокори окупанту. Тактика орди поганської була все та ж: фізичне знищення бунтарства та вільнодумства, підступно, показово  і жорстоко.

      Дякувати Богу, цієї розправи катів над сином не побачила мати. Мирославу Володимирівну Бандеру, дружину священика із села Старий Угринів на Івано-Франківщині, небеса забрали на 32-му році життя. Жінка була при надії, коли дізналася про свій діагноз – туберкульоз. Зусилля місцевих лікарів мало чим могли допомогти. Задавнена застуда, нестатки, стреси та постійні переїзди через політичні переслідування родини, вкрай знесилили молоду жінку. На очах у рідних згасало життя у кволому тілі, а зарадити нічим: ефективних ліків, які вбили б бактеріїї, на той час (1921 рік), на жаль, не було. Перед тим, як відійти у вічність, ще встигла дати життя своїй восьмій дитині. Дівчинку нарекли на честь матері – Мирославою.  Але шансу вижити немовляті хвороба не залишила. І невдовзі на сільському цвинтарі виросла ще одна могила. А на руках згорбленого під ударами долі батька зосталося семеро діточок. І всім отець Андрій зумів прищепити любов до Бога та України.

      Втрата матері змінила і самого Степана, який був другою дитиною у сім’ї. Не маючи міцного здоров’я (ревматизм частенько дошкуляв), підліток зрозумів, що відтепер має покладатися на власні сили. Спорт допомагає йому зміцнити тіло і дух, які неодмінно стануть у нагоді в подальшій  боротьбі. Уже тоді онук і син священиків зрозумів, що його і Україну чекає тернистий шлях до волі.

        “Злочинець, терорист, колаборант, фашистський прихвостень, наймит світового імперіалізму…”  Які лишень ярлики не вішали кремлівські старці та їх посіпаки на лідера ОУН! Десятиліттями тероризували послідовників патріота, воліючи знищити саму пам’ять про нього. Але історія розпорядилася інакше – перейшла на бік Світла, Правди і Добра.

       Степан Андрійович став символом нашої боротьби за свободу. Прізвище Бандера, що у перекладі означає “прапор”, несуть тепер, як життєву місію, мільйони вірних українських патріотів, тут і за кордоном, з ним на  устах ідуть у бій. Тож помолімося за наших захисників і вклонімося їхнім матерям, які виростили таких мужніх синів. Допоки рідна земля героями повниться, її дума і воля, як пророче написав Кобзар, “не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, слава України!”