22 липня минає 20 років, як не стало відомого українського актора, лауреата Державної премії України імені Довженка,  народного артиста СРСР Костянтина Петровича Степанкова. Він зіграв понад сотню ролей на сцені і в кіно, виховав немало талановитих учнів, але у цім спомині мова піде не про кар’єру і славу, а стійкість людську, силу духу і велич почуттів, що допомагають нам долати найтяжчі перешкоди у житті…

       Костя народився 3 червня 1928 року у родині сільського священика, на Хмельниччині. Батька актора, Петра Волощука,  разом із дідом заарештували у 37-му за нелюбов до нової влади та близьке знайомство із ад’ютантом Симона Петлюри. Менший брат помер від голоду у 1933-му, а старший – загинув під час другої світової війни в лавах УПА. Мати, аби захистити дитину від жорстокої долі і тавра “син ворога народу”, змінила йому прізвище на своє дівоче Степанко(в), знайшла хлопчикові опікунів та віддала їм свій будинок в Умані.

     Тут, у місцевому аграрному інституті, в одній зі студентських вистав його запримітив Амбросій Бучма, який перебував у місті зі своєю трупою. Корифей українського театру одразу розпізнав дар Божий у високого харизматичного юнака і запропонував Кості вступати до нього на курс. Але підкорювати столицю не було з чим, бідний хлопець не мав навіть грошей на дорогу. І доля знову усміхнеться йому – добрі люди допомогли сироті: директор інституту дав 100 карбованців, товариш подарував свого костюма, а Бучма допоміг зі стипендією…

     Він закінчить театральний виш із червоним дипломом. Згадуючи студентські роки, скаже: “Щоб якось жити, я працював грубником – опалювачем в інституті. О 5-й ранку першим трамваєм приїздив, топив печі, і пізніше всіх йшов звідтіля”. Постійна втома, важка фізична праця, якої він ніколи не цурався, не могли не відбитися на здоров’ї.  Геть виснажений, при цьому ще й недоїдав, ходив у чужому одязі, який, жаліючи хлопця, давала жаліслива завідувачка костюмерного цеху вузу…

      Згодом викладач Степанков зустріне найбільше кохання усього життя – Аду Роговцеву і втратить спокій через світлий погляд очей і чарівні ямочки на щічках своєї студентки. До труднощів побуту додалися муки душі і стреси, адже Костянтин Петрович на ту пору був одруженим. Після випуску Ади вони побралися. Весілля було надто скромним, але молодята були щасливі. Хто знав тоді, що не мине й місяця, як лихо постукає, коли не чекали, а діагноз лікарів просто приголомшить акторів: у чоловіка виявили відкриту форму туберкульозу.

      У наш час такого терміну у фтизіатрії уже немає. Епідемічну загрозу несуть пацієнти з легеневою формою туберкульозу, які виділяють мікобактерії. Як зауважують медики, до моменту діагностики найближче оточення людини  майже на 90% може бути інфіковане. Проте не всі з них захворіють. Усе залежить від часу перебування і кількості бактерій. Якщо приміщення закрите, не провітрюється і в ньому сухе повітря, то мікобактерії, що виділяються під час, скажімо, кашлю чи чхання, перебувають у підвішеному стані 5-6 годин. Тому лікарі завжди наголошують пацієнтам та рідним, які їх доглядають, на дотриманні простих, але вкрай необхідних правил інфекційного контролю – провітрюванні та зволоженні приміщень, тоді бацили швидше осідають і не несуть загрози.

       Чи було про це відомо понад шістдесят років тому? Авжеж, навіть ефективні ліки мали. Але люди, зазвичай, вихоплюють із контексту розмови лише те, що самі хочуть почути. А міфів та забобонів довкола цієї хвороби ніколи не бракувало…

     Коли довідалися про туберкульоз у Степанкова, багато хто, навіть із друзів, боялися подати чоловікові руку. “Я ніколи – ні до того, ні після – не цілувала його так пристрасно, як у той час, щоби вселити віру і силу, зняти людську жорстокість”, – згадує Ада Михайлівна. Їй було тоді 23 роки, але молода дружина не злякалася і навіть зважилася на материнство. Господь невдовзі благословив пару сином, відтак – донькою, їхнє кохання перемогло хворобу і подружжя прожило у шлюбі 46 літ.

     “До останніх днів йому боліла Україна”, – сказала у роздумах про тата дочка Катерина. А ще гнітили душу страшні спогади голодного дитинства. “Усе життя я брехав, брехав, щоб вижити. Правду про свою сім’ю я нікому сказати не міг, не знала Ада, не знали діти…”, – ці сокровенні рядки актор виллє на папір у своєму щоденнику, який дружина знайде після його смерті та опублікує у книзі “Мій Костя”.

       Життя і вчинки цих високих і талановитих акторів вкотре нагадують нам усім: ніколи не слід здаватися і занепадати духом, якими б тяжкими не були удари долі. Господь не посилає людині випробувань, які несила здолати. Любіть, вірте в себе і бережіть тих, хто поруч!