17 вересня минуло 160 років з дня народження письменника Михайла Коцюбинського, котрий, відмовившись від застарілих шаблонів, вивів українську літературу на європейський рівень. Його книги ще за життя видавалися у Німеччині, Франції, Чехії, Швеції….

      “Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняв собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по своєму кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря”, – так починається його знаменита новела “Цвіт яблуні”. У невеликому за кількістю аркушів творі стільки чуття і вічних життєвих колізій, що ставить його твір у ряд з оповіданнями С. Цвейга, О. Генрі…

      Так глибоко і правдиво передати емоції болю і відчаю героїв етюду могла людина, життя якої стало викликом для долі, традицій та устоїв. У 9 літ він занедужав на запалення легень і ледь не вмер від гарячки, а коли опритомнів… заговорив українською. Це було несподіванкою для російськомовних батьків. А відтак і дивиною для критиків, адже письменник, котрий написав стільки відомих світу шедеврів (“Інтермеццо”, “Він іде”, “Хвала життю”, “Тіні забутих предків”, “Цвіт яблуні”…) не закінчував жодного університету.

      Попри те, що хлопчик народився у дворянській родині, він рано осиротів. Коли помер батько, а потім осліпла мати, юному Михайлові треба було опікуватися багатодітною родиною, тож мрії про вищу школу довелося забути та самотужки заробляти на хліб. Але труднощі загартували митця. Коцюбинський був надзвичайно освіченим, знав дев’ять мов: три слов’янські (українську, російську, польську), три романські (французьку, італійську, румунську) та три східні (татарську, турецьку та циганську).

       Він міг би ще так багато написати, якби не букет невиліковних на ту пору соціальних недуг: вади серця, астма і сухоти. Підривали і без того слабке здоров’я шкідливі звички. “Він палив безбожно, – стверджує Наталія Коцюбинська, співробітниця музею-заповідника письменника у Чернігові. – В нього були прокурені жовті зуби і вуса. Збереглося навіть кілька його попільничок… У подорожах він дружині писав, що п’є каву з молоком і вона йому не шкодить”.

      Щоправда, писав чоловік не лише Вірі – вірному другу, помічниці у літературній творчості і матері чотирьох його дітей, а й молодій коханці. Чи то лихий попутав, чи душа, яка потребувала нових вражень і яскравих емоцій для натхнення, але він полюбив колегу по роботі, молодшу на 16 літ. Коли пані Віра довідалася про все, чоловік поклявся, що обірве гріховний зв’язок. Та хіба серцю накажеш? Більше, ніж десять років він розривався у розпачі, адже кохав Олександру, але й не міг покинути сім’ю, надто любив своїх дітей. Як не згадати тут рядки з  поезії Ліни Костенко: “Нелегко, кажуть, жити на дві хати, а ще нелегше – жить на дві душі…”

       Це був справжній творчий тріумф майстра психологічної прози. Він багато пише, окрилений успіхом, його книги перекладають за кордоном. Але літератор тане на очах. Душевні муки виснажили і без того кволе тіло. Здається, життя жевріє лише в променистому погляді мудрих і лагідних очей. Лікарі радять відпочинок за кордоном. Дружина щодня оббиває пороги чиновників та меценатів. Коли нарешті вдалося назбирати необхідні кошти, хворий їде до Європи, лікується на Капрі і виношує нові творчі плани.

      Кліматотерапія не допомагає. Дорогою додому туберкульоз прогресує і хворого госпіталізують до лікарні у Києві. Та всі зусилля уже марні і пацієнта виписують додому. Помирав він тяжко, як і та маленька дівчинка у його новелі. Рідні ходили навшпиньки, аби не потривожити. Лише сипле дихання нещасного чоловіка сполохувало пронизливу тишу в будинку, де з кожного кутка уже чигала смерть.

     25 квітня 1913 року о 14.30 перестало битися серце митця. Була Страсна п’ятниця, тому в останню путь Сонцепоклонника (так називали його за те, що дуже любив сонце, квіти і дітей) провели аж у понеділок, після Великодня. І тоді так само (як і в новелі) цвіли яблуні. Із квітучих гілочок кохана Шурочка сплела вінок. Дружина заборонила їй приходити на похорон, але хтось поклав той яблуневий вінок у труну, біля чола Коцюбинського…

      48-річного письменника поховали на Болдиній горі над Десною – улюбленому місці, де він щодня гуляв. Згодом у родинному гнізді в Чернігові відкрили музей-садибу М. Коцюбинського. Ця пам’ятка культури однією з перших потерпіла від рук окупантів під час війни. За даними ЗМІ “у березні 2022 року внаслідок мінометного обстрілу постраждали ганок, стіни, перекриття, вікна, двері та окремі інтер’єри музею. В середині закладу пошкоджено окремі меблі та експонати, зокрема, меморіальна книжкова шафа та рояль”…       Як згадувала найменша донька Михайла Михайловича, перед тим, як піти у вічність, батько ще встиг промовити останні слова: “Я жити хочу!”. Нехай цей зойк зболеної душі стане заповітом кожному з нас: бережіть життя і здоров’я!!!