Полтавчанка Марія Башкирцева стала першою жінкою-художницею, чиї картини потрапили до колекції Лувру

      Її зірка на мистецькому небосхилі Франції у 80-і роки 19 ст. спалахнула так яскраво, що схилили капелюха перед талантом чарівної панни відомі маляри-чоловіки Парижу. Хто знав тоді, що підступні сухоти заберуть не лише голос, слух, а згодом – і життя Марії. Вона піде у засвіти у неповні 26-ть, однак встигне здійснити свою дитячу мрію – стане знаменитою.

      Майстриня жанрового живопису народилася 11(24) листопада 1858 року у селі Гавронці на Полтавщині. Родина Башкирцевих була заможною, мала знатне походження, а глава сім’ї очолював дворянство. Втім, щастя молодому подружжю усе це не принесло –  після образ, сварок і скандального поводження чоловіка Башкирцеви розлучилися та поділили дітей – син залишився у маєтку із батьком, а донька з матір’ю, тіткою та кузиною виїдуть до Європи. Жінки повсякчас перебиратимуться із одного міста до іншого: Відень, Баден-Баден, Ніцца, Женева,Париж… Але попри таке кочове життя Муся (як називали дівчинку) успішно опанувала з домашніми вчителями гімназійні науки, грала на багатьох музичних інструментах і знала окрім української, російської та французької, англійську, німецьку, італійську, вивчала латину і давньогрецьку, аби читати в оригіналі Платона та Арістотеля.

       У п’ятнадцять років у Марії проявилися перші ознаки сухот. Дівчина часто втрачає свідомість. Спершу подумають на втому, адже юна аристократка повсякчас відвідує світські прийоми, зустрічає і знайомиться із титулованими чоловіками. Але так і не зустріне того єдиного і не вийде заміж. Красені, яких вибирала юна панна, були вже зайняті, а ті, що пропонували руку і серце, не подобалися їй. Зрештою, Марія зосередилася на творчості. У той період вона мріяла про сцену, годинами займалася музикою. Невдовзі з’ясовується, що у дівчини чудовий оперний голос і абсолютний музичний слух. Башкирцева майже віртуозно грає на роялі, арфі, гітарі й мандоліні. У Парижі бере приватні уроки вокалу. Кажуть, П’єр-Франсуа Вартель – професор-педагог, у якого 18-річна українка прослуховувалася, почувши її меццо-сопрано на три октави вражено вигукнув: “Голубонько, у мистецтві співу на вас чекає велике майбутнє…”

       Однак мрії та кар’єру співачки перекреслив випадок. Якось Марія застудилася, а біль у горлі все не минав. Підступне запалення гортані та катар верхніх дихальних шляхів перейшли у хронічний ларингіт, серйозно уражені бронхи і легені. Вона вже не може, як раніше, взяти потрібну ноту, стала гірше чути. Родина у паніці шукає порятунку на курортах і в санаторіях. Та все, як з’ясувалося згодом, було лише марною тратою часу і сил. Це тепер туберкульоз – хвороба виліковна, маємо надсучасні технології виходжування таких пацієнтів, високоточну діагностику та інноваційні ліки. До того ж, усе це доступно і цілком безкоштовно для хворих. Марія Башкирцева жила в часи, коли сухоти навіть не вважали інфекційною недугою.  Ескулапи радили нещасним людям поїздки на море (хто міг собі це дозволити), йодні натирання, козяче молоко, олію тріски та невеличкі дози миш’яку…

       Молода жінка розуміла, що часу у неї критично мало, а так хотілося встигнути зробити щось вагоме, залишити по собі гарний слід. Вона згадала, як любила з дитинства малювати. І згодом уже опановує живопис у художній академії. За сім років талановита мисткиня створила 150 картин та 200 малюнків. Багато їх було втрачено у вогні двох світових воєн, частина творчого доробку зберігається у галереях різних країн світу, і лише три полотна – зосталося в Україні. А ще читачі захоплюються її щоденником, який авторка вела з 13-ти років. Саме на його сторінках описано і її радощі, і гіркі сумніви, і надлюдські зусилля у двобої з сухотами. Адже ніхто, за винятком покоївок та рідних, не знав, що Марія, аби не збожеволіти від болю у грудях через задавнену хворобу, жила на морфії.

      У грудні 1883-го раптом випав перший сніг. Малярка саме працювала над новою картиною і поїхала до Булонського лісу, аби писати біле на білому. Вона й незчулася, як промайнуло кілька годин, застудилася на вулиці і… злягла із запаленням легень. На цю пору і її друг та педагог, художник Жуль Бастьєн-Лепаж тяжко занедужав і помирав від раку. Марія не могла залишити любимого учителя наодинці з бідою, дала слово доглядати його до самої смерті. Хіба ж могла знати, що покине цей світ першою, а 36-річний Жуль піде у засвіти через 40 днів після смерті коханої.

      Останні сторінки її щоденника – особливо драматичні. Одного липневого дня, довідавшись, що художник уже не виходить із квартири, вони з матір’ю вирушають до Жуля. На “побачення”  з чоловіком художниця одягла елегантну сукню, а до неї – капелюшок із великим бантом. Вона буде, як Леся Українка, крізь сльози сміятися, аби недужий не здогадався, що вибрала не випадково закрите вбрання – її груди вкриті жовтими плямами від шпанських мух (так тоді лікували сухоти)… всередині серпня 1884-го їй уже важко вдягати складні нарядні сукні – так її саму замучила хвороба. 20 жовтня вона занотує: “Незважаючи на прекрасну погоду, Бастьєн-Лепаж замість того, щоб вирушити в ліс, відвідує мене. Він майже не може ходити: брат підтримує його під руки, практично несе”. На цих нотатках обривається щоденник Марії Башкирцевої… Останнього дощового дня жовтня її не стало. Здається, що й небо плакало, проводжаючи у вічність цю неординарну жінку, яку доля власкавила багатьма талантами і так безжально забирала упродовж її короткого віку усе, чим дорожила  її душа…

      Після смерті Марії Башкирцевої зошит, якому вона звіряла свої роздуми і почуття, стане літературним бестселером, найзнаменитішим жіночим щоденником 19 століття. Багато разів він буде перевиданий і перекладений усіма європейськими мовами. На нас, українцях, також лежить велика місія – розкрити світові творчу спадщину відомої землячки, а заодно перекласти на рідну мову щоденник авторки, написаний французькою.