2 листопада минає 110 літ з дня спочину археолога Вікентія Хвойки – чеха за походженням, генія-самоука, який відкрив українське Трипілля – праджерело нашої культури. Саме трипільці створили першу цивілізацію в Європі.

       Все його життя, як виклик долі. Вікентій був нащадком чеських лицарів. Але його шляхетний рід не надбав титулів та земель, а з плином часу так збіднів, що родина Хвойки, в якій росло 12 душ дітей, тяжко заробляла на хліб, як і всі полабські селяни. Місцина у Богемії, де стояла батьківська хата, була така мальовнича, що тут ще в 16 ст. збудували пивоварню, а от школи, навіть початкової, не було, отож доводилося дітлахам пішки ходити до сусіднього села.

    Вже коли сім’я перебралася до містечка, старший син вступив до

місцевого комерційного училища. Після навчання, як зазначають біографи, юнак “вирушив до Праги. У столиці Богемії він познайомився з одним антикваром, і це змінило життя… Вінценц Хвойка почав знатися зі справжніми поціновувачами старожитностей, збирав книжки з питань історії та археології”. Усе це так знадобилося йому згодом… у Києві.

      Майбутній шукач скарбів у 26 літ дістанеться української столиці і тут проведе більшу частину свого життя. Золотоверхий Київ і злата Прага – дві його батьківщини, які любив до останнього подиху. Одна з легенд розповідає, що так круто змінити долю йому допомогла родина українського дворянина, який, подорожуючи з Європи, зустрів допитливого хлопця і забрав із собою. Буцімто, між Частославом (як себе називав юнак) та донькою аристократа спалахнула іскра кохання, але весілля не зіграли – дівчина через серйозний душевний розлад невдовзі потрапила до лікарні… Інша історія пов’язана з тим, що батьки воліли одружити сина на багатій нареченій, а той не захотів віддавати руку і серце нелюбій жінці. Чи так було насправді, хто знає? Сам Хвойка ніколи про це не розповідав, але він так і не одружився…

       У Києві працює репетитором з німецької мови, вчителем малювання, агрономом… І все, за що б він не брався, виходить аж надто добре. Але знову втрутилася доля. Комора-лабораторія, де Вікентій зберігав своє насіння, добрива, креслення і реманент, раптом згоріла. І коли 43-річний погорілець побачив, як щось зблиснуло у ямі, серед попелу, та підніс до очей кольорові артефакти, відкопані із землі, збагнув: то був знак небес. Так, із доторку до вічності, розпочалася його нова історія – вченого, археолога від Бога, шукача старожитностей і слідів наших слов’янських предків, першовідкривача таємниць людської цивілізації… За два десятиліття розкопок у багатьох областях України, зокрема, й на Хмельниччині, він зумів дослідити археологічні пам’ятки майже всіх епох розвитку суспільства на даних територіях.

     Однак за успіх і славу геній-самоук заплатив не лише утраченим особистим щастям, але й своїм здоров’ям. На злеті кар’єри, коли копач історії відкрив світові Трипільську культуру, він уже був тяжко хворий сухотами. “Хвойка закашлявся, прикрив рот і побачив червоні краплі на білій рукавичці. Те, що сприймав за хронічну втому, виявилося симптомами хвороби” (Світлана Тараторіна, “Легенда про Хвойку”).

       За його знахідками і відкриттями стояла тяжка, нерідко пекельна робота. Ось як описує її земляк нашого героя, чеський археолог Карел Скленар: “У них засмага, наче у циган… Обличчя, ніби добре засмажені, шкіра відшаровується, і тіло пече вогонь. Уявіть умови: нескінченний рух, чорна, як вугілля, земля, пекуче сонце, й одночасно 50-100 копачів широкими лопатами викидають із ями грунт. Курява така, ніби величезна юрба палить тютюн… Кожен працює обережно, щоб не пошкодити безцінну знахідку, аби не бути заваленим зсувом, аби відпрацювати зміну – з четвертої ранку до восьмої вечора, та заробити свої копійки. Якби ви побачили нас у денному світлі, коли влягла курява, можу запевнити, ви не впізнали б нікого, на розкопках всі однакові:  від професора до селянина, всі чорні, спітнілі, мовчазні”.

      Окрім надмірної фізичної праці на розкопках, Хвойка був одним з ініціаторів заснування Київського товариства старожитностей і мистецтв. До того ж, взяв активну участь у створенні Київського міського музею. Після його відкриття в новозбудованому приміщенні, де археолог перебував більшу частину свого часу, було дуже волого. Він ще жартома казав друзям, що буквально “висушив будинок того музею власними легенями”. Вчений знав, що вже невиліковно хворий, але не припиняв досліджень. Коштів на грандіозні розкопки повсякчас бракувало, хоча майже все зароблене він вкладав у справу всього життя. Коли фінансова скрута нависла над польовими роботами, Хвойка вимушено продав уряду власну колекцію старожитностей. На щастя, реліквії вдалося врятувати за кошти з міського бюджету. “Заповітна мрія втілиться в життя, – зрадів археолог, – і здобуті мною за численні роки праці речі дістануться дорогому і завжди любимому Києву…”

      До речі, саме з Хвойки прочалася історія ляльки-мотанки – родинногго оберегу українців. Перші її зразки були добуті разом із уже згадуваною Трипільською цивілізацією. Що характерно, ще з тих часів наші пращури надавали цим іграшкам сакрального значення. Ляльку-мотанку прикрашали зерном, травами і квітами. Трипільці наділяли їх магічними властивостями. Це були чарівні обереги, що, на думку господарів, рятували їх від лиха, забирали хвороби…       Шукач скарбів жив доволі скромно, в орендованій квартирі. Перед тим, як піти у вічність, усе майно, хатні речі велів роздати нужденним людям. Нам, українцям, він залишив не лише безцінні археологічні знахідки, а й наукові праці, в яких стверджував, що в цім краї “з давніх-давен упродовж цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю не тільки наших прямих предків-слов’ян, бо це справжній  терен європейської прабатьківщини” (“До питання про слов’ян”, 1902 рік).