“… Нам щастя дано бути в цьому світі”

Минає 13 літ  відколи небеса забрали патріарха вітчизняної літератури, Героя України Павла Загребельного, одного з найвідоміших письменників ХХ століття.

“Назвали його Чорним, бо чорна доля, і чорні душі на ньому, і діла теж чорні. Кара Деніз — Чорне море”, — так починається його найвідоміший історичний роман “Роксолана”, що розповідає про долю простої української дівчини Насті Лісовської, яка зовсім юною потрапила до татарського полону і стала однією з найвпливовіших жінок в історії Османської імперії. Не менш захопливою та драматичною постає і доля онуки київського князя Ярослава Мудрого Євпраксії, з однойменного роману. Персонажі його книг виписані так майстерно, що, занурюючись у їх життя і побут, перед читачем немовби проноситься тисячолітня історія України – від Київської Русі і до наших днів.

Zagrebelniy
Павло Загребельний

      Павло Архипович мав енциклопедичну пам’ять, гострий розум і дивовижну працездатність, читав іноземну літературу в оригіналах, адже добре знав кілька мов. Щойно сідав за друкарську машинку, забував про все і ледве встигав переносити на папір чергові сюжети, що народжувалися в уяві. Його недарма називають майстром слова, адже перу письменника належать майже сорок романів, чимало оповідань, новел і повістей, що перекладені багатьма мовами.

      Доля щедро відміряла йому і таланту, і страждань. У дитинстві Павло рано осиротів (померла мати), пережив колективізацію, репресії, голод, у 16 літ добровольцем пішов до армії, під час оборони Києва був поранений, потрапив у госпіталь і знову – на передову. Через рік – друге важке поранення і… німецький полон, табір смерті.

      Два  половиною роки у цьому пеклі на землі не минули без сліду. Есесівці вибили йому одне око, у холодних сирих бараках заразився туберкульозом, утратив зуби. Через багато літ, згадуючи цей жах, він скаже, що вистояти тоді допоміг молодий організм та щира віра, адже один раз він уже переміг смерть у 33-му, коли від голоду вимерла уся вулиця у їх селі. “Я щасливий, адже я живий. У концтаборі ми мріяли: тільки б дожити до Перемоги, а там і помирати можна”. Однак після визволення вогник радості в очах колишнього офіцера-артилериста швидко згас.

      Він став чужинцем на рідній землі. Адже за постановою Сталіна ті, хто повернувся з полону, вважалися “зрадниками батьківщини”, людьми другого сорту. Павла відправили до фільтраційного табору для спеціальної перевірки. У січні 46-го його, з хронічною хворобою легень, звільнили й демобілізували за станом здоров’я. А далі…16 літ цькувань, знущання і переслідувань. Від морального та фізичного знищення його врятувала любов до слова і кохання дружини. Так і поринув у світ літератури. Це, певне, і є той  самий випадок, коли нещастя допомагає людині розкрити свій талант.

      3 лютого минає 13 років, як його не стало. Друзі письменника з сумом кажуть про те, що творча спадщина Павла Загребельного і досі  належно не оцінена на батьківщині. Якби він творив у іншій країні, то ще за життя став би і Нобелевським лауреатом, і заможною людиною, адже його романи виходили мільйонними накладами тут і за кордоном.  

     А попри те людина-легенда української літератури в останні роки скромно і усамітнено жила на дачі разом із дружиною, яка розділила з чоловіком усі поневіряння його земного шляху. Павло Архипович кілька літ не піднімався з ліжка, майже не говорив, не міг читати. Три роки спілкувався з рідними через записки. Щонайменша спроба сказати бодай слово завершувалася страшним кашлем, який довго не можна було спинити. Все частіше нагадували про себе  воєнні проникаючі рани у грудній клітині, а сили танули, як сніг напровесні, і туберкульоз, тяжкий і задавнений, зрештою, переміг.

       Перед тим, як піти у вічність, письменник заповідав через 20 років після смерті опублікувати щоденник, який вів усе життя. Великий Українець залишив нащадкам свою творчу спадщину і власну філософію життя: “Незалежність – це найдорожче. Я сповідував її завжди й ніколи і ні перед ким не схилявся. Схилявся лише перед визначними особистостями і перед людьми, які щось уміють робити, які мають неабиякий розум, які знають честь… Треба жити кожною миттю… Життя прекрасне. Світ прекрасний. І нам щастя дано бути в цьому світі”.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте, как обрабатываются ваши данные комментариев.