3 травня минає 150 років, як не стало Степана Руданського, українського поета і лікаря, філософа-гуманіста, коротке життя якого, обірване туберкульозом, до останнього подиху було присвячене людям.

      Він мав стати священиком. Такою була воля батька, який спершу віддав сина на навчання до сільського дяка, а відтак – до Шаргородської духовної бурси та Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Власне, у цьому закладі здібний та допитливий юнак не лише опановує теологічну науку, а й збирає український фольклор, вивчає кращу спадщину античної і світової літератури. Це було не складно, адже Руданський, як тепер кажуть, став поліглотом, знав більше десятка мов, серед яких не лише сучасні – французька, німецька, грецька, польська, а й латинська, старослов’янська, давньоєврейська. Пізніше опанував сербську, чеську та мову кримських татар. Древнє місто, перлина на камені, а заодно і перше кохання, пробудили у творчій душі талант поетичний. Степан пише перші вірші, серед яких і знаменита поезія “Повій, вітре, на Вкраїну”, згодом покладена на музику.

      Принагідно зауважимо, що ця пісня перекладена тепер на понад сотню мов, є навіть кілька пам’ятників на батьківщині поета. Всього ж перу Руданського, – як зазначає видання “Український інтерес”, – належать більше двохсот “віршованих гуморесок, кілька поем і віршованих хронік, водевіль, цикл історичних поем, проте за життя він не побачив жодного свого надрукованого рядка. Лише через 7 років після смерті поета, у 1880 році за сприянння Олени Пчілки (сестри М. Драгоманова, матері – Лесі Українки) вийшла перша збірка поета, а у 1885-1902 р.р. у Львові заходами Івана Франка і Агатангела Кримського побачило світ семитомне видання творів письменника”. Втім, у Степана Руданського, за словами класика української літератури Максима Рильського, був “найдорожчий у світі титул – титул народного поета”…

      А ще таки варто було б після деокупації Криму звести пам’ятник лікареві Руданському у Ялті (там його могила), який так багато зробив для південного краю і держави загалом. Адже цей тендітний чоловік, з веселим іронічним хистом і сталевим характером, не зламався перед викликами долі і не побоявся піти супротив волі батька, обравши не духовну кар’єру, а лікарський фах. Він блискуче складає іспити до Петербурзької медико-хірургічної академії і стає вільним слухачем, без стипендії  (кажуть, втрутилися церковники, які не простили його вчинку, а батько перестав навіть читати листи від сина, позаяк написані вони були… українською). Мати потай висилала заощаджені гроші, але їх вкрай невистачало.

       Напівголодне життя у сирих, холодних приміщеннях на берегах Неви підточило здоров’я юнака, Степан занедужав на туберкульоз. Однак не кинув навчання. Наймався на репетиторство, аби заробити бодай якусь копійчину, писав уночі співомовки (так він називав свої гуморески). У ці тяжкі часи довелося пережити ще й втрату коханої. Дівчина залишилася у Кам’янці-Подільському та пообіцяла зачекати, поки той здобуде освіту. Проте мати наказала доньці назавжди забути про Степана, який своїм вчинком обурив усе духовенство. Невдовзі потому Марія вийшла заміж за однокурсника Руданського по семінарії. У молодого подружжя народилося трійко діточок. Але ж на чужому нещасті, – як то кажуть, – свого щастя не збудуєш… Усі діти Марії померли. Серце матері не витримало тяжкого горя і в 36 літ перестало битися. До речі, Степан теж не надовго пережив її…

     З лікарським атестатом “першого студента” академії направили на роботу до Криму. Бібліограф Ольга Юрчишина з Вінниччини так описує цей період життя свого земляка: “Місто вразило лікаря антисанітарією: постоялі двори брудні, нерідко сюди виливали помиї, викидали нечистоти, не було лазні, громадських вбиралень… Міська лікарня справила на С. Руданського гнітюче враження: приміщення досить старе, тісне, північна стіна, практично, не просихала через дощі. Штат лікарні складався з лікаря, фельдшера, кухарки-прачки, служника-двірника. Мала лікарня всього дві кімнати для хворих чоловіків, жінок лікували вдома… С. Руданський вперше порушує питання про лікування жінок в умовах стаціонару. Розробляє проект перебудови Ялтинської лікарні… Фактично засновує у Ялті санітарну службу, сприяє побудові у місті водогону, каналізації, організовує пожежну службу… Засновує і першу ветеринарну лікарню… Фактично, Степан Васильович став першим штатним лікарем Ялти і одержував платню лише за цю посаду, хоча доводилося працювати і першим санітарним, ветеринарним, повітовим, карантинним лікарем… А коли виникла земська медицина, стає ще й першим земським лікарем”.

      Люди молилися за свого рятівника, адже бідних хворих той нерідко лікував власним коштом. Авторитетного ескулапа шанувала і місцева громада – обрали мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської та Керченської округи. За розвиток земської медицини С. Руданського нагороджено орденом Святого Станіслава III ступеня. 

     У нього було так багато планів земних і задумів творчих. Але раптом прийшла біда – вибухнула епідемія холери. Вогонь інфекції швидко охопив південно-західну частину України, Херсонщину, Бесарабію, Київщину, Поділля, дійшов і до Ялти. Лікар Руданський, який і до цього довгі роки працював без відпусток, рятував людей цілодобово, без перепочинку, аж доки не захворів сам. Ослаблений організм уже не міг опиратися і його давній недузі – на цьому фоні загострився туберкульоз легень, що на довгих дев’ять місяців прикував поета до ліжка.

       3 травня 1873 року (на 39-му році життя) нарешті скінчилися його земні страждання. Старший брат, який доглядав недужого, пригадував, як в останні хвилини життя той “наспівував хрипким басом свою улюблену пісню “Україно моя мила”…. Так пішов у вічність талановитий лікар, народний поет і великий син України Степан Руданський.