Історія давньої світлини

            Геноцид української інтелігенції на прикладі одного знімка.

       Це потьмяніле від часу фото було знайдене в архівах родини Косачів. На ньому впізнаємо двох жінок – Лесю Українку та її матір Олену Пчілку. Обабіч них розмістилися (зліва-направо) Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич та Володимир Самійленко. У такому дружньому колі їх увіковічив для історії фотограф під час відкриття пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві. 12 вересня 1903 року сюди на велику національну акцію прибули посланці з усієї України – цвіт тогочасної інтелігенції, відомі письменники, діячі освіти, культури та мистецтва. 

      Піднесений настрій шанувальників творчості автора всесвітньо відомої “Енеїди”, фундатора сучасної літературної української мови не зіпсувало рішення царської влади щодо категоричної заборони виступати на заходах рідною мовою, непотрібним і “крамольним нарєчієм”, як зазначалося в циркулярі. “Увечері у залі міського театру, – пишуть дослідники про той день, – порушуючи урядову заборону, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, акторка з Чернігова Ольга Андрієвська намагались виголошувати вітальне слово українською мовою, проте міський голова Віктор Трєгубов постійно переривав і вимагав говорити московитською мовою. Очевидці згадували, що коли приміщення масово почали покидати присутні, то міський голова знепритомнів”. Не важко здогадатися, що такого ляпасу бунтівникам ніхто не пробачить, а всевидяще око імперських сатрапів не залишить їх до останнього подиху…

      Першим із семи побратимів духу, зображених на світлині, піде у вічність уже наступного року (27 квітня 1904-го) Михайло Старицький. Письменник і один із корифеїв українського театру помре від серцевого нападу і доля вбереже його від родинної трагедії – у роки радянської влади практично всіх членів великої сім’ї було репресовано. Очолила цей чорний список української інтелігенції, знищеної московським режимом, улюблена донька – письменниця Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Її заарештовували двічі. У 1941-му в товарному потязі 73-річну театрознавицю і політикиню  етапували до Казахстану. Дорогою до заслання хвора знесилена жінка померла і конвоїри викинули її тіло з вагону…

      Ольга Косач-Драгоманова (літературний псевдонім – Олена Пчілка) була свого часу не менш відомою, як і її донька. Письменниця, перекладачка і видавчиня, яка народилася у дворянській родині, вийшла заміж за відомого юриста, аристократа, але любила ходити у національному строї, першою запровадила моду на вишиванки, досліджувала народний орнамент, писанкарство. Навіть власних дітей не пустила до школи, а подбала про їх добротну підготовку вдома, бо хто б у часи тотальної заборони всього українського дозволив їм зростати в любові до рідного слова? Письменниця не хотіла, щоб синів та доньок русифікували. Усі шестеро її феноменальних дітей стали відомими людьми. “Королева-матір” – називала її Леся Українка, а письменниця Оксана Забужко – матір’ю українського націоналізму. І не дарма. З біографічних джерел відомо, що в 1920 році радянська влада заарештувала 70-річну письменницю за так звані контрреволюційні виступи. Річ у тім, що під час святкування дня народження Тараса Шевченка в Гадяцькій гімназії жінка огорнула погруддя Кобзаря синьо-жовтим стягом. Коли розлючений місцевий комісар зірвав прапор, письменниця стала скандувати “Ганьба!” і всі присутні підтримали її. За цей зухвалий вчинок літня активістка вперше потрапила до в’язниці. Коли чекіст вів її на допит, показово, курним шляхом, то  прив’язав жінку до коня. А наступне десятиліття буде позначене сталінськими репресіями і кадебісти, звісно, не обминуть будинку Косачів. Після чергових обшуків червона влада видала арешт на письменницю Олену Пчілку і літній жінці (якій було вже за 80-т), прикутій до ліжка, наказали збирати речі та йти до слідчого ізолятора. Але їхню волю вона вже не могла виконати. Через кілька днів (30 жовтня 1930-го) душа Лесиної матері відлетіла у кращий світ…

     Ще однією жертвою сталінського терору стане Гнат Хоткевич – письменник, композитор, винахідник і педагог, якого ще назвуть нащадки найбільшим соборником України. Господь обдарував його багатьма талантами: мав чудовий голос, грав на багатьох інструментах – бандурі, скрипці, піаніно, був винахідником, етнографом, перекладачем… У жовтні 1938-го суд НКВС у рідному Харкові засудив Хоткевича до розстрілу як “німецького шпигуна”, а майно конфіскували. Хоча близьким та громадськості сказали, що його відправлено до Сибіру на 10 років, без права листування…

      Кого не добили на допитах і не замордували у тюрмах, забрав туберкульоз. 1 серпня 1913-го у маленькому грузинському містечку Сурамі померла Леся Українка – Велика поетеса, борчиня за волю народу, яка понад 30 літ воювала із сухотами – невиліковною на той хворобою, що вразила спершу кістки і суглоби, відтак легені, а наприкінці життя, виснажені недугою, відмовили й нирки…

       Кількома місяцями раніше (25 квітня 1913 року), через туберкульоз легень, поховали письменника Михайла Коцюбинського. Чи міг він сподіватися, покидаючи цей світ, що мине півстоліття і його повість “Тіні забутих предків” надихне ще одного генія – режисера Сергія Параджанова на створення однойменної кінострічки, що прославить Україну у світі. Щоправда, для радянської влади фільм, де актори говорять українською мовою, стане, мов кістка в горлі. Непоступливого митця, який навідріз відмовився переозвучувати картину, покарали показово і жорстоко. Кілька арештів, суд і хтозна скільки б він просидів за ґратами, якби не заступництво французького письменника Луї Арагона. Сергій Параджанов отримав нарешті довгоочікувану свободу, але без права працювати на кіностудії імені Довженка, де він і створив свій перший шедевр. За два роки до відходу у вічність (через рак легень) режисер у своєму останньому інтерв’ю українською мовою скаже: “Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українського чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”…

      7 грудня 1936-го помирає від пневмонії письменник Василь Стефаник (легенева хвороба забере і його дружину Ольгу). Подружжя знайде вічний спокій на сільському цвинтарі, у Русові (Івано-Франківська область), де народився майстер слова, новели якого принесли йому світове визнання. З біографії Стефаника відомо, що “1928 року радянський уряд із пропагандистською метою призначив письменнику персональну пенсію, але у 1933 році він від неї відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції в УРСР. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив видати призначену йому суму дрібними грошима, вийшов на майдан і роздав їх жебракам з проханням помолитися за померлих від голоду українців”…

      Недовге життя поета Володимира Самійленка (61 рік) було вигаптуване болем, відчаєм, хворобами, бідністю і поневіряннями. Проте лиха доля не зламала його духу і не змусила зректися від сокровенної мрії про заможну і суверенну Україну. У січні 1919 року, не сприйнявши влади більшовиків, він разом із урядом Директорії виїздить до Вінниці, далі – до Кам’янця, а відтак емігрує до Галичини, хронічно нездужає, а після смерті молодшої доньки все ж наважується повернутися до Києва, де мешкали дружина та старша дочка.

Нещасний батько, чекаючи два роки на переїзд дозволу червоної влади, ще не знав, що вже не зустрінеться зі своєю Оленкою. Старша донька після голодного 1921 року у столиці довго хворіла і померла від туберкульозу.

       Письменника не стало 12 серпня 1925 року. Дослідники творчості вважають, що дама з косою, як не гірко те визнавати, врятувала лицаря рідного слова від політичних переслідувань і репресій катів, що вже чигали круками над усім українством. Володимира Самійленка, неодмінно, одного  з перших відправили б за “малороссийские гадости” на заслання.

     Згідно з заповітом, громада села Боярка поховала його на горі, поблизу церкви, за давнім звичаєм – з козацьким поясом попереду, червоною китайкою на домовині та хрестом із берези, яку місцева вчителька зрубала на своєму подвір’ї. Сині волошки на жовтому коленкорі, яким була оббита труна, свідчили про те, що ховають щирого патріота України.        …З тих пам’ятних подій у Полтаві минуло вже понад століття. Геніальні люди, котрі дивляться на нас із давньої світлини, стали символом національної ідентичності. На їх ідеалах  виросло не одне покоління патріотів, для яких честь, гідність, свобода, Україна – понад усе!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.