Нікколо Паганіні, Фредерик Шопен, Сара Бернар, Марія Заньковецька. Що об’єднує ці легендарні постаті, їх несхожі характери і такі складні, а подекуди й трагічні долі?..

Так уже зірки зійшлися, що десятого місяця року прийшли у світ італійський скрипаль Паганіні та французька акторка Бернар і саме в жовтні небеса забрали польського композитора Шопена та українську актрису Заньковецьку. Вони ще за життя були світочами своєї епохи, щоправда, їх не завжди розуміли сучасники, але не змогли забути нащадки, увіковічивши ці імена на скрижалях історії…

     Саме любов до мистецтва, їх одержимість музикою і сценою допомогли цій геніальній четвірці розкрити свій феноменальний талант і втілити власні амбітні мрії. Нікколо, як стверджували сучасники, напевне, народився зі скрипкою: у шість років він навчиться грати, у вісім – напише першу сонату, а в дванадцять – зачарує публіку першим концертом. Чутки про «маленького генія» із Генуї швидко дістаються околиць Риму. Співвітчизники, вражені даром скрипаля-віртуоза, назвуть це Божим даром. Але знайдуться й заздрісники, які вбачатимуть втручання потойбічних сил у тому, що музикантові вдається навіть на одній струні відтворювати спів птахів, сміх людей, звуки флейти…. Паганіні буде переслідувати гнів служителів сану навіть після його смерті.

      Понад століття згодом церква накладе єпитимію через розірвання шлюбу на Заньковецьку. Акторка змушена буде зректися не  лише сім’ї, а й своєї родини. Адже чоловік і батько-дворянин сприйняли  професію співачки, як велику ганьбу. Однак Марія вибрала сцену, так само, як і її французька посестра (Заньковецьку навіть називали українською Сарою Бернар. Попри божественний голос та блискучу акторську гру двох Дів об’єднували і виклики жіночої долі. Вони обидві пізнали ціну справжнього кохання, але так і не були щасливі). Марія не стала матір’ю, а Сара народила єдиного сина поза шлюбом. Аристократ однієї з європейських держав та його оточення поставили відому вже актрису перед дилемою: сім’я чи професія. Жінка вибрала кар’єру. Кажуть, минули роки і принц захотів офіційно визнати дитину. Але юнак відмовився, заявивши, що хоче так і залишитися сином Сари Бернар.

      Не менш драматичною була і доля польського музиканта-віртуоза. «Шопена вальс.. Ну хто не грав його і хто не слухав?» – напише український поет Максим Рильський, згадуючи у своєму вірші двох найбільших Муз композитора – Польщу і Жорж Санд (Аврору Дюпен). Вони обоє були такі різні. Шляхетного молодого чоловіка з вишуканими манерами спершу неприємно вразила на кілька літ старша жінка, вдова з двома дітьми, груба, з цигаркою в зубах та в чоловічому одязі, що шокувала багатьох фривольною поведінкою. Хто знав тоді, що через десять років розрив із письменницею стане ще однією незагоєною раною його зболеної душі. Половину свого короткого віку (39 років!) Шопен прожив на чужині, в еміграції. Тугою за батьківщиною просякнута його творчість. Але повернутися додому він так і не зміг через дружбу з польськими повстанцями. Композитора поховали на відомому паризькому цвинтарі Пер-Лашез. Однак сестра Людвіга виконала посмертну волю брата – його заспиртоване серце жінка заховала у складках сукні і таємно через кордон перевезла до Варшави.

      Навіть після смерті не знав спокою і Нікколо Паганіні. Біографи описують, що “труну з його останками закопували кілька разів – і викопували через погрози місцевих жителів, щоб перевезти труп Паганіні далі і спробувати закопати знову. Жодне місто не погоджувалося осквернити його останками свою землю. Ахілл Паганіні (єдиний син музиканта) змучився, поки зумів поховати нещасного батька”. До речі,  свою улюблену скрипку роботи Гварнері Нікколо заповів рідному місту, Маестро не хотів, щоб хтось грав на ній після його смерті. Інструмент і досі зберігається у музеї Генуї. Скрипку ще називають “Вдова Паганіні”.

       Легенда української сцени Марія Заньковецька також несла, як святиню, крізь усе життя і творчість любов до свого театру і рідного слова. Якось відомий російський критик запросив її стати Примадонною Малого театру. Актриса пише відмову: “Наша Україна надто бідна, щоб її можна було залишити. Я надто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб пристати на вашу пропозицію”.

       Французьку акторку Сару Бернар називають першою у світі суперзіркою. Ще за життя її слава гриміла практично на всіх континентах світу. Публіка шаленіла, ридаючи, зворушена непересічним талантом. Їй до ніг кидали вінки і квіти шанувальники, а принци і королі обсипали діамантами. Але навіть за все золото світу не можна купити здоров’я. А Сара з дитинства була тендітною і хворобливою. Якось після застуди вона так занедужала, що лікарі діагностували туберкульоз і сказали готуватися до найгіршого. Проте дівчина вижила, напевне, щоб умирати і знову народжуватися на сцені в ролі Клеопатри, Дездемони, Жанни д’Арк, Гамлета, а в 70 років (уже без ноги, кінцівку ампутували через ускладнення кісткового туберкульозу) вона зіграла 13-літню Джульєтту… Кращі ескулапи Європи займалися хворобою актриси, але всі зусилля були марними. Ефективних ліків від сухот на ту пору ще не було.

      Дочасно завершила творчу кар’єру і Заньковецька. Під час гастролей країною вона застудилася, перенесла запалення легень, але одужати так і не змогла. На фоні ослабленого імунітету виник туберкульоз. Кажуть, в останні роки життя пані Марія «майже не вставала з ліжка. Знала, що смерть вже скоро прийде до неї, проте ставилася до цього спокійно».

      Виснажливі гастролі підірвали здоров’я і Паганіні. Біографи пишуть, що після одного з таких концертів уже не залишилося сил навіть тримати смичок. Композитор зліг у ліжко і упродовж останніх місяців перед смертю вже не виходив із дому. “Великого віртуоза підкосив туберкульоз, через який чоловіка мучив виснажливий кашель і набряклість ніг…Нікколо і на смертному одрі пальцями перебирав струни улюбленої скрипки…”

      Фредерику Шопену було 28, коли він разом із Жорж Санд та її дітьми переїздить із Парижа на Майорку. На той час композитора, який з дитинства страждав від сухот, мучили напади кашлю і пара сподівалася, що м’який клімат поліпшить самопочуття. Але в Іспанії йому стало гірше. Власник квартири, де вони мешкали, довідався про хворобу чоловіка і за законами того часу довелося спалити усі меблі і речі, яких він торкався. Шопен змушений був ще й заплатити за них. Відтак ніхто не захотів дати житло хворому на туберкульоз, аж поки їх не прихистили у монастирі. Але далі  чекали ще більші митарства. Час було повертатися до Франції, та усі кораблі відмовилися брати їх на борт. Коли, нарешті, вдалося впросити одного капітана, родині виділили найгіршу каюту – по сусідству із загоном для свиней. Навіть слава, світове визнання не захистили і тоді Шопена від дискримінації через туберкульоз. Але творчість Маестро, як і доробок Паганіні, Бернар та Заньковецької навічно увійшли до скарбниці світових надбань людства.