156 років тому в ці зимові дні (28 грудня) у селі Чеботарка колишньої Подільської губернії народився Данило Кирилович Заболотний, академік, подвижник науки і великий син України.

       Осінь вкривала пожухлим листям дах невеликої сільської хати, вистеляючи багрянцем подвір’я. Природа мовби обдаровувала усе довкола первозданною красою. Біля свіжонасипаної могили схилився згорблений чоловік. На обличчі – ані кровинки, а в очах такий відчай і туга, що подорожні мовчки вклонялися своєму славетному землякові і тихо йшли далі, оберігаючи його бажання побути наодинці зі своїм болем і скорботою. Професор Данило Заболотний (а це був саме він) тяжко переніс втрату дружини, яка давно хворіла на туберкульоз. Той 1918-й рік був надто складним для родини. Війна, руїни, епідемії, голод і злидні. Учений вирішив відправити Людмилу Владиславівну у Чеботарку, до батьківської хати, бо у селі і клімат кращий, і прохарчуватися легше. Але жінка так і не доїхала, померла у дорозі. Для Данила Кириловича це стане найтяжчим ударом долі. Адже кохана була не тільки його половинкою, а й вірним помічником і порадником. “…Не вберіг єдиного синочка Петруся, а тепер – і дружину… Як я буду жити – не знаю…”, – напише він у своєму щоденнику.

      Якою несправедливою буває часом доля. Дитину із бідної селянської родини вона підніме на гребінь слави, його внесок у науку визнає світ і назве великого українця подвижником людства. Йому судилося понад сорок літ боротися з епідеміями найстрашніших хворіб і врятувати тисячі життів у різних країнах планети, але не зміг вберегти найрідніших людей. Інфекції забрали сина (дитина померла від пневмонії), сухоти – дружину і матір (жінка занедужала на туберкульоз кісток і довгі роки була прикута до ліжка). Зрештою, причиною смерті і самого академіка стане грип, що дасть ускладнення на легені. Перед тим, як піти у вічність, він залишить свій батьківський заповіт: “Діти мої дорогі, любіть науку і правду”.

      Данило Кирилович ще за життя встиг усиновити 13 дітей-сиріт. Усіх виростив, власним коштом оплатив навчання. Таке чуйне серце мала ця геніальна людина. Він не міг бути осторонь чийогось болю, бо й самому дістався не один ківш лиха. Данило ще дитиною осиротів. Після смерті батька його разом із хворою мамою забрали до себе родичі і малий ріс у сім’ях дядьків. Пам’ятаючи про їх добрий вчинок, уже в дорослому житті він ділитиметься добром із усіма, хто потребуватиме захисту і опіки. Будучи від природи  гуманістом, не сприйматиме зла і тиранії. Ще в роки навчання за участь у діяльності гуртка “Молода гвардія” Данила заарештують разом з іншими студентами. До нього не пускали навіть матір.  Лише після тримісячного перебування в одиночній камері Заболотного випустили через проблеми зі здоров’ям. Відтепер життя його належить науці, а сокровенні думки він занотовуватиме до вже згадуваного нами щоденника “По світах і людях”. До речі, усі записи і вірші – на рідній мові. Через кілька літ після смерті вченого рукопис зникне. Лише згодом дослідники знайдуть акт про його знищення: “Дневник академика Заболотного, как содержащий буржуазно-националистические вгляды, подлежит уничтожению путем предания его огню”.

      Так імперські сатрапи розправлялися з нашою спадщиною, стирали з пам’яті усе українське, бо не могли пробачити академікові зі світовим визнанням його проукраїнської позиції. Ось рядок із його поезії, написаної ще в юності, яку опублікували тоді друзі: “…Підем разом на роботу для неньки-Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине!”. Його віршами зацікавилася і Леся Українка. Біографи знайшли листа великої поетеси до брата Михайла, в якому вона переймалася долею студента-лікаря, який пише українські вірші. Данило Кирилович знав напам’ять “Кобзар” Шевченка, у зрілі роки дружив із представниками тогочасної національної еліти, зокрема, актрисою Марією Заньковецькою. Саме професор Заболотний домагався, аби на його малій батьківщині відкрити медичний інститут. “…там, у Вінниці, є добра клінічна база – обласний шпиталь імені Пирогова і там можна буде навчати дітей не лише з Поділля, але й вихідців  Галичини, Буковини, Закарпаття… бо лікарі-українці будуть кориснішими своєму народові, ніж ті лікарі, які не знають і не розуміють його мови, культури та звичаїв”. Між іншим, учень академіка Заболотного, відомий лікар Микола Стражеско, згадує: “У професора з-під коміра форменого сюртука виглядала українська вишиванка”. 

      Ось таким він був і залишиться у генетичній пам’яті свого народу: велет світової науки, рятівник людства, патріот і великий син України! Його ім’я носить інститут мікробіології і вірусології НАН України, який він заснував у 1929 році, Вінницький медичний коледж, вулиці – у містах Києві, Одесі та Городку (на Хмельниччині).