“Лесині листи” – така назва вистави, яку Хмельницький академічний обласний театр ляльок підготував до 153-ї річниці геніальної української поетеси.

       Вистава створена за дитячими листами та поетичними творами письменниці. Глядачів зачаровують ігри, лічилочки, приказки та щедрівки, що занурюють у світ, в якому зростала маленька Леся. Доторкнувшись до скарбниці її таланту (лише епістолярна спадщина складає кілька томів), багато кого, неодмінно, може зацікавити непроста доля Лариси Петрівни Косач-Квітки, яка уже в 13 років видала першу збірку поезій під псевдонімом Леся Українка. Весела, допитлива та обдарована дитина, яка навчилася читати у 4 роки, у 5-ть – грала на роялі і почала писати згадувані нами листи до рідні, а в 9-ть років зіткнулася з дорослою проблемою – дівчинка тяжко занедужала. Лікарі довго шукали причину хвороби аж доки не діагностували туберкульоз кісток. Згодом сухоти вразили і легені та нирки. Леся називала свою боротьбу із недугою “тридцятилітньою війною”. Вона перенесла кілька операцій і нестерпний біль уже не покине її до останнього подиху. Дівчині прооперували ліву руку, видаливши уражені хворобою частини кісток, тож довелося відмовитися від гри на фортепіано та малювання. Невдовзі Лесю закують майже повністю у гіпс – у липкі кайдани, як вона казала. Тактика лікування у ті часи радше нагадувала тортури.

      Сама письменниця у листах до друзів пише: “Набрала матеріалів… і повезла з собою сюди, лихо лихом, а робота роботою. Бо ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе…Коли у мене справді є талан, то він не загине – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей… Я не раз кажу, що в мене натура “хронічна”, бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий непоетичний стиль – адже я мешкаю у шпиталі”.

      Як тільки біль вщухав і Леся могла зіпнутися на ноги, пускалася в дорогу – до місць своєї сили: Криму, Єгипту, Італії, Грузії. Цілющі морські та високогірні курорти дещо сповільнювали розвиток хвороби, але не вбивали інфекцію. Ефективних ліків на ту пору ще не було.

      Неймовірно, але саме у період найтяжчих душевних та фізичних мук поетеса створить найвідоміші твори. “Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?” – пише Леся. Її цитати не втрачають актуальності й донині: “Лиш в боротьбі пізнається велич душі”, “Хто визволиться сам, той буде вільний…”. Може, в тому секрет шаленої популярності її Мавки у сучасних глядачів, що в уста своєї героїні Велика Українка вклала непроминущу істину: Людина не владна над своєю долею, але наперекір усьому долає злі виклики силою свого непереборного духу, досвітніми вогнями прорізує темряву ночі і несе у світ любов, добро і віру:

“Ні, я жива, я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмира!”