24 травня 1881 року народився Олександр Богомолець – видатний учений, академік, засновник і керівник кількох науково-дослідних інститутів, українець, який прагнув продовжити життя людям.

      Гнітючу тишу лазарету Лук’янівської в’язниці сполохав пронизливий крик немовляти. У світ прийшов талановитий учений, який прославить Україну. Втім, його мати так і не дізнається, яка велика доля чекає її дитину. Змучена пологами молода жінка ніжно пригорнула до грудей свою найдорожчу ношу. Вдруге Софія Богомолець (засуджена, як і її чоловік, за народовольницькі ідеї) побачить сина вже перед смертю. Суд засудив її до страти, яку замінив згодом на десять років каторги. Після спроби втечі з іркутської в’язниці строк подовжать до 19 літ. Маленького Сашка, якому було лише два тижні, у кошику, винесли на волю і відвезли до родинного маєтку дідуся у Ніжині.

      Аж через шість років повернувся із заслання батько, земський лікар. Царський уряд довго відмовляв йому у побаченні з дружиною. І коли дозвіл, нарешті, отримали, жінка вже була безнадійно хворою на туберкульоз. Разом із татком до Сибіру їде і десятилітній Сашко. Дитині дозволили щодня бачитися з матір’ю, яка згасала на очах, і доживати віку каторжанку перевели у “вільне поселення”. Невдовзі  її не стало. Перед смертю Софія Богомолець подарувала синові переплетене власними руками видання “Кобзаря” Т. Г. Шевченка. Ймовірно, що саме від неї майбутній академік заразився туберкульозом, з яким боровся усе життя…

      Труднощі, які випали на долю ученого, загартували його тіло і дух. А кмітливий і спраглий до знань розум допоміг не лише продовжити сімейну лікарську династію, а й написати понад 200 наукових робіт, які принесуть світове визнання. Олександр Богомолець заснував школу української патофізіології. Залишив нащадкам вичерпні дослідження  з проблем ендокринології, вегетативної нервової системи та онкології, заклав основи геронтології і вперше провів перепис усіх довгожителів колишнього Союзу.

      Як шкода, що доля відміряла йому лише 65 років. Будучи феноменально працездатною людиною, вдень буквально згорав на роботі, а вночі займався власними науковими розробками, він упритул підійшов до розкриття таємниці довголіття. “У далині майбутнього, – писав учений, –  постає золотий вік людини, де не буде місця стражданню, де страшний привид смерті стане химерою, жахом хворої уяви”. Кажуть, Сталін пильно стежив за розробками найвідомішого на той час українського геронтолога і сподівався, що той винайде “еліксир молодості”. Коли академік помер, вождь начебто розчаровано сказав: “Ти дивись, обдурив усіх”…

     Ольга Богомолець, правнучка відомого вченого, доктор медичних наук, оцінюючи його спадщину, напише: “О. О. Богомолець врятував життя і здоров’я сотень тисяч поранених солдатів і офіцерів Червоної армії, які могли загинути від поранень під час Другої світової війни тим, що створив систему збору і переливання крові. Так що внесок Олександра Богомольця у перемогу над нацизмом не менший, ніж генералів, маршалів і начальників штабів. Саме мій прадід встановив універсальний характер першої групи крові й розробив методику консервування донорської крові, котра й досі використовується в усьому світі без принципових змін. А ще розробив і вдосконалив імунну антиретикулярну  цитотоксичну сироватку – унікальний препарат, що прискорює загоєння ран і активує імунну систему людини. В медицину цей препарат так і увійшов під назвою “сироватка Богомольця”. Після війни її закуповували в СРСР майже всі країни Європи”.

      Він був певен, що людина може і повинна жити сто і більше літ. Тому й прагнув розширити горизонти відведеного віку – в середньому 70 років. На жаль, активних довгожителів у нашій країні ще менше. Соціальні потрясіння, численні хвороби, серед яких і така небезпечна, як туберкульоз, дочасно вкорочують земний шлях українців. Історія життя і творчості О. О. Богомольця – яскравий тому приклад.

      У середині жовтня 1943 року стан здоров’я академіка різко погіршився. Він не тільки працював без передиху, а й багато курив. У хворого “стався прорив плеври і мимовільний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу. Повторний пневмоторакс трапився в липні 1946-го на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними”.

       Поховали геніального вченого на території створеного ним інституту клінічної фізіології, серед правічних рідкісних дерев парку, який посадила за життя ця непересічна людина. Справу академіка продовжують сучасні ескулапи, адже в кожній третій країні світу працює лікар із дипломом Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, а кожний сьомий український лікар – випускник цього вишу.