“Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм”, – так говорив про себе один із найвизначніших кіногеніїв світу Сергій Параджанов. 9 січня йому мало б виповнитися 100 років.

       Слава та визнання прийшли до режисера після екранізації в 1964 році повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Український фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них 24 гран-прі) у 21-й країні світу. Стрічка увійшла до Книги рекордів Гіннеса за кількістю відзнак, але… не вписувалася у стандарти радянської влади. Фільми Сергія Параджанова були для неї, мов кістка в горлі. Невдовзі після прем’єри картини почалися обшуки та арешти української інтелігенції у Києві та Львові. Під прес комуністичних репресій потрапив і сам режисер. Після суду за сфабрикованими обвинуваченнями його відправили спершу до колонії під Луганськом, потім під Вінницею. А в цей час на кіностудії Довженка спалили єдину копію “Тіней забутих предків”.  

      Митця тричі заарештовували. І смерть не раз зазирала йому у вічі. У 1969 році, як пригадував Параджанов, “у мене було двостороннє запалення легень. Я помирав у лікарні і просив лікаря продовжити мені життя хоча би на шість днів. За ті кілька днів я написав сценарій. У ньому мовиться про дитинство”.

      За ґратами Параджанову стає зле. Він страждає від діабету та хвороби легень. Відомі люди за кордоном створюють комітет із порятунку режисера. Однак їх листи до радянського уряду з проханням про звільнення митця залишаються без відповіді. У грудні 1977 року завдяки клопотанню французького письменника Луї Арагона і його зустрічі з генсеком Леонідом Брежнєвим Сергій Параджанов отримав нарешті довгоочікувану свободу. Але через заборону до своєї другої батьківщини, де, за словами генія українського кіно, він створив свій перший шедевр і став батьком, уже не зможе повернутися. Більше йому не дозволять створити тут жодного фільму. За два роки до відходу у вічність (через рак легень) режисер у своєму останньому інтерв’ю українською мовою скаже: “Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”.

      20 липня 1990 року перестало битися серце Сергія Параджанова – видатного кінорежисера, народного артиста України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. У Єревані, де його поховано, відкрито невдовзі музей кіногенія і художника, а на території кіностудії імені Олександра Довженка споруджено пам’ятник. До речі, тут він працював 11 років. У Києві створив фільми “Наталія Ужвій”, “Золоті руки”, “Перший хлопець”, “Українська рапсодія”, “Квітка на камені” і “Тіні забутих предків”, що приніс творцеві та Україні світову славу.