Такі пророчі слова вклала Леся Українка в уста своєї Мавки із драми-феєрії  “Лісова пісня”.

          1 серпня 1913 року із грузинського курортного містечка Сурамі надійшла скорботна звістка: опівночі перестало битися серце української письменниці Лесі Українки. На ту пору їй було лише 42 роки, тридцять із яких, за словами самої поетеси, вона воювала із сухотами. Ними, до речі, хворіли двоє її знайомих чоловіків – Сергій Мержинський (кохання її життя, помер від туберкульозу) та Климент Квітка, з яким була одружена..

     “Диво-Леся” – так назвала свою виставку картин до ювілею поетеси художниця Леся Мазанік. Мисткиня зобразила Ларису Косач у тринадцяти різних образах відомих і сильних жінок планети, бо в її уяві “Донька Прометея” ніколи не була кволою і слабкою. Зрештою, й сама Леся з дитинства нікому не скаржилася на біль і, зціпивши зуби, терпіла вперто не тільки операції, витяжіння, корсети, а й місяцями лежала у гіпсі. Важко навіть уявити, як справлялася з такими тортурами дівчинка-підліток…

     Ось один із фактів її біографії, який оприлюднив відомий літератор, доктор медичних наук Юрій Щербак: “Лютий 1890 року. Чергова консультація у Києві у професорів Рінека і Павловського. Рінек рекомендував двомісячний курс скелетного витяжіння із застосуванням тягарців, а Павловський – місячне витягування кінцівки, “випалювання залізною голкою хворого суглобу, а потім поїздку в Одесу на лиман або у Саки”. Після витягування Леся повернулася у Гадяч. У травні пов’язку зняли. “Почала ходити на милицях”.

      Примітно, що саме в цей час (2 травня 1890 року) написано її знаменитий вірш Contra spem spero! (Без надії сподіваюсь! – у перекладі з латинської).

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

      Саме любов до творчості тримала її на краю прірви і наснажувала на поезію, яка надовго переживе письменницю і поставить її в один ряд із Тарасом Шевченком та Іваном Франком. Всього Леся Українка написала майже 270 віршів, а ще – поеми і віршовані драматичні твори, переклади (вона знала більше десятка різних мов), наспівала понад 200 народних українських пісень. Багато її творів визнані шедеврами світової літератури. Туберкульоз забрав здоров’я і життя Великої Жінки, але не зміг зламати її дух і талант.

      Достеменно ніхто не знає, коли і як мікобактерія сухот потрапила в організм Лесі. Відомо, що в 9 років дівчинка пішла на річку Сквир подивитися, як святять воду. Тоді, в січні, було морозно, дитина намочила ноги і дуже змерзла. З того часу в її життя назавжди увійшли лікарі і хвороби… Хоча біографи схильні вважати, що Леся заразилася туберкульозом ще немовлям, коли її годували розведеним молоком від хворої корови. Однак захисні сили оберігали дитину до певного часу. Інфекція просто дрімала в організмі. Переохолодження по суті стало пусковим механізмом до активної фази розвитку хвороби…

      Мовби передчуваючи свою непросту долю, Леся спішила жити. В чотири роки вже навчилася читати, у шість – опановує вишивання і гру на фортепіано, у девять – напише першого вірша, у дванадцять років у неї вперше діагностують туберкульоз кісток. До цього кілька літ тодішні ескулапи помилково вважали симптоми хвороби за ревматизм, золотуху, недокрів’я… Звісно, що ніякі мазі та ванни, вживані доти, не могли зарадити біді. Лише після встановлення точного діагнозу кращі тогочасні лікарі рекомендують хірургічні втручання, курортне лікування, а від побічних недуг прописують миш’як, морфій, хлороформ, від якого їй завжди ставало зле… Щоб бодай якось поправити самопочуття  Леся Українка їде до Німеччини, Відня, Італії, Єгипту, довгий час мешкає на Одещині, в Криму, у горах Кавказу. Перебування там дещо уповільнювало розвиток хвороби, але не зупиняло її. Згодом туберкульоз поширився на легені, вразив обидві нирки та сечовий міхур. Врятувати звичними засобами вже не було змоги, а медична наука на ту пору ще не винайшла необхідних протимікробних препаратів.

      Між іншим, дороги у пошуках відновлення здоров’я якось привели письменницю і в наш край. В історії становлення фтизіатричної служби на Хмельниччині є  свідчення про те, що сюди, на північ області, вона приїздила на лікування в 1904році. Власне, як не згадати при нагоді, що в ранній юності, подорожуючи до моря через Волинь, вражена красою цього краю, поетеса напише такі рядки:

Передо мною килими чудові

Натура стеле – темнії луги,

Славути красної бори соснові

І Случі рідної веселі береги.

       Річ у тім, що на Славутчині, на мальовничих берегах річки Горинь, ще в 1874 році стараннями князя Романа Сангушка було зведено комплекс санаторного типу або, як його тоді  називали, «Лікувальна станція» для оздоровлення  хворих  з ураженням органів дихання, неврологічними  та шлунково-кишковими захворюваннями. Лісова кліматична станція нагадувала невелике містечко, де  були житлові споруди (вілли, котеджі) та декілька лікувальних закладів. Зокрема, кумисо-лікувальниця мала свій власний інтернат, кухню, бібліотеку, концертний зал, театр, більярдну, їдальню, веранду для прогулянок. Готували  кумис під наглядом лікарів татари. В лікувальниці утримували 100 кобил. Для оздоровлення недужих тутешні ескулапи використовували також інгаляції, купання в річці Горинь, ванни сольові та із соснових гілок. Працювало 4 лікарі, було аптечне відділення. Гарні на той час напрацювання у боротьбі з туберкульозом мали також ескулапи й на Кам’янеччині. Але то вже окрема розповідь…

      Лесина історія боротьби із сухотами вкотре нагадує кожному з нас: туберкульоз – смертельно небезпечна недуга. Вона не щадить нікого. Тому не ігноруйте хворобу. Це не та неміч, що пройде сама… Інфекцію  можна перемогти лише з допомогою спеціальних ліків, які призначить фтизіатр. Чим раніше ви звернетеся по медичну допомогу, тим швидше одужаєте!