Україна дала світові цілу плеяду вчених, які  понад століття тому , ризикуючи собою, рятували людство від смертельно небезпечних інфекцій.

      У переддень Покрови (13 жовтня) вітчизняна наукова медична еліта і кілька поколінь лікарів-епідеміологів вшанували 135-річчя з дня народження видатного вченого, академіка Лева Васильовича Громашевського. Кілька місяців тому був ювілей (165 років) доктора медицини, засновника київської школи патологів, мікробіолога Володимира Валеріановича Підвисоцького. Відзначили ці події тихо і скромно. Бо час тепер такий – війна, смерть і щоденні трагедії… Але саме в ці переломні моменти людина, позбуваючись тягаря щоденної суєти, замислюється над вічними цінностями, болісно шукаючи відповіді на такі прості і складні водночас запитання: де істина, хто ми і для чого приходимо у цей світ? Воістину, для добра. Бо зло і ненависть вбивають нас, калічать душі і сіють зневіру. Та всупереч усьому ми, українці, незламні. Ця велич духу у наших генах, у пам’яті поколінь, що з молоком матері від роду і до роду передають поклик предків до волі, честі і гідності. Ворог стирає з лиця землі наші квітучі міста і домівки, масованими ракетними обстрілами хоче зламати мирних жителів і поставити нас на коліна, а ми знову піднімаємось і стаємо у рази сильнішими. Земля вкраїнська в усі часи народжувала героїв. І моя розповідь саме про таких самовідданих людей, світочів науки, які, ризикуючи собою, рятували і давали шанс вижити іншим.

        За підручниками цих ювілярів опановували секрети професії тисячі українських медиків. Разом із соратниками і учнями вони заклали фундамент санітарного та епідемічного благополуччя держави. Їх наукова діяльність припала на часи інфекційного лихоліття, коли людство здригалося від навали вірусів і бактерій, що несли страх, хвороби і мученицьку смерть. Але всупереч темряві санітарного невігластва, паніці та відчаю серед населення ці Лицарі науки, як скажуть вдячні нащадки, несли світло, надію і знання, вдосконалюючи цей жорстокий світ своїм милосердям…

      На межі 19-20 століть українська медицина, зокрема бактеріологія, не була розвинута, про дослідження у галузі дізнавалися із зарубіжних журналів або під час стажування у Європі. Зокрема, Володимир Підвисоцький отримав чудову практику в інститутах Німеччини та Франції, блискуче захистив дисертацію. Талановитого вченого раді були прийняти на роботу кращі закордонні клініки, але перспективний лікар все ж повернувся додому. “Я повинен стояти на службі людям, з якими народився на одній землі, в одній країні, у якій хвороби є нескінченною причиною неподобних смертей. Ці люди, ця країна потребують моїх знань та вмінь. Світових столиць багато, але ж моя столиця – навіки Київ”, – напише він у листі до паризького колеги у жовтні 1887 року.

       А в цей час в Україні скаженіли епідемії холери, дизентерії, тифу… Були села, де хвороба забрала життя усіх дітей. Мор охопив і нашу столицю. Разом із київським лікарем Теофілом Гавриловичем Яновським (майбутнім засновником вітчизняної фтизіатрії, нашим земляком, який стажувався у Коха і Пастера, міг жити у Європі, але вибрав Україну) професор Підвисоцький “ризикує власним життям, відсмоктуючи дифтерійні плівки з горла хворих, бере участь у дослідному виробництві протидифтерійної сироватки в університетській лабораторії”. Учений зі своїми однодумцями фактично врятували тоді Київ від дифтерії та холери.

      Про один із таких випадків самопожертви хоробрих лікарів  свідчить історія із клінічним випробуванням протихолерної сироватки. Зразки її уже мали на ту пору, у важкий холерний 1893 рік, однак жодна лабораторія світу не змогла довести її безпеку, позаяк ніхто не наважувався випробувати препарат на людині. Це зробили учні Підвисоцького. Студент Данило Заболотний та асистент Іван Савченко під наглядом свого учителя випили розчин із живими холерними вібріонами. З цієї ж пробірки сироватку було введено і двом кролям. Тварини загинули упродовж доби. Але це не зупинило хоробрих юнаків. Після вдалого експерименту препаратом почали рятувати хворих. До речі, і згодом майже всі протиінфекційні сироватки Данило Кирилович випробовував на собі.

        Епідемія ледве вщухла, як до Києва приїхав професор Ілля Мечников і був вражений не лише успіхами Володимира Валеріановича, а й гострим розумом та жагою до знань Данила Заболотного. “На вас, юначе, чекає всебічна практика в Парижі, де на бактеріологічній станції Пастера я створю для вас всі необхідні для роботи умови”, – запевнив Мечников. І був надто вражений, коли почув у відповідь: “Ваша пропозиція робить мені честь, проте совість не дозволить мені лишити помираючих земляків напризволяще”. Кажуть, Данило Кирилович ніколи не пошкодував про свій вибір. Одразу після навчання відхилив пропозицію залишитися на кафедрі і поїхав до Кам’янця-Подільського, щоб набути досвіду практичної роботи. На Поділлі тоді лютували епідемії холери та дифтерії. Молодий ескулап з головою поринув у роботу, він приймає хворих у тутешній лікарні, створює у місті бактеріологічну лабораторію та вперше застосовує щеплення дітей від дифтерії.

      У цей період професор Підвисоцький організовує в Одесі перші протидифтерійні та протитуберкульозні медичні пункти. Окрилений київським досвідом, вводить хворим випробувані на собі препарати.

       З Одеського університету розпочав свій тернистий шлях боротьби із привидами минулого (мікробами) і Лев Васильович Громашевський, якому згодом судилося стояти біля витоків створення ВООЗ. Ще студентом через революційну діяльність та події 1905-го року потрапив під пильне око жандармів. Чотири рази був заарештований та тікав із заслання. Під час поселення в Архангельській губернії Левко добровільно зголосився взяти участь у боротьбі з епідемією чуми, яка спалахнула у Маньчжурії. Наукову експедицію очолював уже відомий нам Данило Кирилович Заболотний. Це була по суті команда смертників, як згадували потім свідки тієї події. Три чверті лікарів загинули, рятуючи життя місцевих жителів. Серед них – і колега професора, студент медакадемії, волонтер Ілля Мамонтов. У листі додому юнак напише перед смертю: “Люба мамо, мені дуже прикро завдавати вам болю… Немає нічого кращого за життя, одначе, я не міг тікати від небезпеки, якій піддаються всі,  отже, смерть моя буде лише обітницею виконання службового обов’язку.  Життя окремої людини – ніщо перед життям громадським, а для майбутнього щастя людства потрібні жертви… Треба вірити, що люди доб’ються, хоча б шляхом багатьох страждань, справжнього людського існування на землі… ”.

       Іллі не стало 15 лютого, а в березні, завдяки титанічним зусиллям медиків та протиепідемічним заходам, чума пішла на спад, забравши життя майже ста тисяч людей.  Звісно, кожен із членів команди знав про ці страшні ризики, чорна смерть щодня дивилася їм у вічі, але вони були готові до жертв. На вулицях міста кругом лежали тіла померлих, яких довелося ховати Громашевському. Левко доставляв також хворих на протичумний пункт, проводив дезінфекцію заражених будинків, лікував недужих. У таких надзвичайних умовах майбутній лікар опановував цінний досвід боротьби з інфекційними хворобами. Разом із професором Заболотним (який, до речі, сам тоді заразився чумою) їм вдалося довести, що збудника цієї смертельної інфекції поширюють у природі гризуни.

        “Той, хто переміг віспу”, – так називають ще одного видатного українського вченого-мікробіолога Миколу Федоровича Гамалію, життя і творчість якого тісно пов’язана з південним містом країни, перлиною Чорного моря та його університетом. Він також відкрив пункт щеплення проти сказу та першу бактеріологічну станцію в Одесі. Залишив нащадкам три сотні наукових праць, в яких розкрив причини стрімкого поширення вірусів і бактерій та способи боротьби і захисту від тифу, туберкульозу, холери, грипу та інших інфекційних хворіб.  

        Це була когорта відданих професії велетнів медичної науки і практики, чиї заслуги у царині бактеріології та боротьби з  епідеміями визнав світ. Їх досвід нагадує нам про те, що в житті завжди є місце для добра, милосердя, жертовного служіння обраній справі. Адже минули десятиліття, а привиди минулого знову загрожують людству епідемією туберкульозу, але цього разу медики зіткнулися зі складними його формами, що стійкі до ліків та поєднані з ВІЛ-інфекцією, гепатитом. Нікуди не зник коронавірус, а тепер іще й віспа мавп… Вчені знову шукають нові вакцини та ліки, щоб здолати невидимих ворогів. Вірю, що у майбутніх доленосних для людства відкриттях зможемо простежити і український слід…

                                                                                   Ніна Радзівілюк,

                             епідеміолог госпітальний КНП “ХОФПМЦ” ХОР.