570 років тому в італійському місті Генуя у світ прийшла Симонетта Веспуччі, краса
якої надихала знаменитих художників епохи Відродження. А чотири століття згодом у
графському маєтку на Поділлі народилася Лаура Пшездецька, чий мармуровий надгробок в
одному з костелів Кам’янця і досі зворушує туристів.

     Що об’єднує цих жінок, які жили у ті далекі часи, в інших епохах, у різних країнах і геть не схожих родинах і культурах? Насамперед, чарівна врода. Симонетта була першою красунею міста, її називали ангелом Флоренції, бо саме тут жила муза художників Сандро Боттічеллі та П’єро ді Козімо. На полотнах митців білява золотоволоса красуня постає в образах Богині, Венери, Мадонни, Клеопатри і Весни. Вона стала справжньою німфою, якій поклонялися митці, правителі міста і прості жителі. 

      Історія зберегла до наших днів відомості про турнір 1475 року, що проходив на людній площі міста. Один із братів Медічі вийшов із прапором, на якому була зображена Симонетта в ролі Афіни Паллади (малюнок підготував сам Боттічеллі). Після того, як Джуліано переміг, він оголосив Симонетту королевою краси. Нею захоплювалися і вважали найкрасивішою жінкою епохи Відродження.

       Лаура народилася у 19 столітті, але її стиль життя загалом мало чим відрізнявся від побуту відомої італійки. Батько дівчини, граф Пшездецький, мав крутий норов, був доволі скаредним поміщиком, але дуже кохав свою дружину і замок у Чорному Острові (селище поблизу Хмельницького)  перетворив для неї у справжній палац, де не соромно було приймати навіть короля. Прикрасою маєтку була бібліотека, що налічувала 10 тисяч книг. Сюди часто навідувався молодий байкар Леонід Глібов, який викладав історію та географію у місцевому дворянському училищі. Тут письменник написав і знамениту “Щуку”, яка, начебто, розсварила його з паном і Глібов невдовзі виїхав із міста. А ще в садибі була галерея європейського живопису та оркестр, яким захоплювався Ференц Ліст. Біографи, щоправда, не згадують про цей факт, лише зазначають про три поїдки композитора до України й концерти у Києві та інших великих містах. Однак завдяки старанням місцевих краєзнавців точно відомо, що музикант заїжджав до Пшездецьких у 1847 році, дописав тут і вперше виконав свою знамениту другу угорську рапсодію. Ходять чутки, що затримався відомий композитор у маєтку неспроста. Програв крупну суму грошей і був змушений  грати для Кароля та його гостей. Підприємливий господар називав такі виступи благодійними концертами. Втім, дехто стверджує, що маестро привабила чарівна природа подільського краю. Мабуть, істина десь посередині…

     Але повернемось до юної діви, котра зростала у цій атмосфері любові та достатку. Кажуть, врода перейшла до молодшої доньки від матері. Лаура частенько любила гуляти довкола мальовничого ставка. Щоб красуня ніжки не замочила, граф наказав побудувати підвісний міст у кілька сотень метрів від покоїв панночки на другому поверсі до острівця посеред водойми. Його старша дочка вийшла заміж і покинула родове гніздо, тому батько волів, щоб Лаура успадкувала маєток і землі довкола нього. Мрія поміщика здійснилася. Дівчина так і залишиться назавжди у Чорному Острові. Але ж якою ціною…

       У 17 літ вона захворіла. Кількарічні зусилля лікарів, на жаль, були марними. Юна фея танула на очах і вже й сама не вірила в одужання. Але батько не хотів здаватися і переконав родину, що варто поїхати до Італії. Тоді багато заможних людей, які боролися з туберкульозом, використовували клімат Середземномор’я, щоб якось полегшити страждання. Хоча історія хвороби Лаури Пшездецької й досі покрита ореолом таємничості. Є кілька легенд, які розповідають, що дівчина впала з коня під час прогулянки і зламала хребет, втопилася в Адріатичному морі, заподіяла собі смерть через нещасливе кохання. За іншою версією – у неї був туберкульоз хребта. Принаймні, точно відомо, що хвора відпочивала в Торре-дель-Греко – популярному курорті неподалік Неаполя. З містечка був гарний краєвид на Везувій. З листів до рідних відомо, що лікували її порошками і пігулками, під час мандрівки хворій було так зле, що батькам доводилося не раз міняти ескулапів та запропоновані ними методи. Але що могли вдіяти медики? Ефективних протитуберкульозних препаратів на ту пору, як ми знаємо, ще не було, а, отже, хворі мали не так багато шансів на одужання. 21-літня Лаура повернулася додому… уже в труні. 

       Симонетті було 23, коли вона померла від туберкульозу легень. Сталося це всього через рік після згадуваного нами турніру, в ніч з 26 на 27 квітня 1476-го. В останні дні її хвороби Лоренцо Медічі був у Пізі, але направив до жінки свого ескулапа (доктора Стефано). До речі, Марко Веспуччі, чоловік Симонетти, у листах до Лоренцо так описує симптоми хвороби: у неї була гарячка, блювота, задуха і болі в грудях, недужа геть не могла їсти і спати. Придворний лікар та сімейний ескулап так і не дійшли згоди щодо остаточного діагнозу, тому кожен прописав свій засіб. Але наступного дня  її не стало. Один із помічників Медічі напише йому: “Благословенна душа Симонетти відлетіла до раю. Але її смерть стала тріумфом краси: якби ви бачили її мертвою! Вона була не менш красива і приваблива, як за життя!”. Труну несли відкритою до кладовища, аби жителі міста востаннє могли побачити цю несказанну красу. Її оплакувала уся Флоренція. Кажуть, що красень Джуліано (так достеменно і не відомо: були між ними тільки платонічні зв’язки чи справжнє кохання) так ні з ким і не одружився, а через два роки, того ж дня, 26 квітня, став жертвою змови. Його підступно вбили. Смерть молодих людей вразила багатьох, місто надовго поринуло у траур. А Боттічеллі до останнього дня писав її портрети. Коли художник помер, його поховали, згідно з заповітом, біля могили Симонетти, яка стільки літ була джерелом натхнення для таланту митця. Уже минуло понад півтисячі літ, а шедеври відомого італійця і досі затамовують подих кожного, хто здатен оцінити силу мистецтва, людську вроду і щирість почуттів…

     Краса подільської Лаури також увічнена талановитим скульптором Віктором Бродзьким, який працював у Ватикані, але дворянський рід його походив із Волині. Саме йому старий граф замовив надгробок дочки і не помилився. Два роки скульптор чаклував над своїм шедевром. Мармурова діва була така чарівна у холодній красі вічності, що один із римських багатіїв попросив скульптора зробити копію для померлої дружини. Бродзький згодом виконав і це замовлення, додавши кілька фрагментів до скульптури. Тим часом у 1976 році масивний надгробок Лаури був готовий і залізницею монумент відправили з Вічного міста до української глибинки, у Чорний Острів, де його чекала не менш складна доля, як і господарів маєтку. Коли сюди вдерлася радянська влада, від колишнього раю зосталися одні руїни, пограбували і сам костел та склеп, де покоїлися тіла подружжя Пшездецьких та їх дочки. Сам надгробок на диво вцілів: варвари, не здогадуючись яка цінність потрапила їм до рук, викинули її з храму. Певне, тоді ж зникли безслідно три ангели з надгробка та хрест, що лежав на грудях Лаури. Там, біля ставка, й валявся у гною шедевр європейської скульптури, допоки його не забрали до своєї господи місцеві жителі. Згодом монумент перевезли до Кам’янця-Подільського і встановили у приміщенні костелу Петра і Павла. Щодень приходять сюди туристи, як і до картин Боттічеллі, і надовго зупиняються у роздумах про те, що життя скороминуще, але мистецтво – вічне….