17 квітня виповнюється 140 років з дня народження В’ячеслава Липинського  – видатного історика, який першим обгрунтував необхідність побудови Української держави. Місяцем раніше відзначено ювілеї ще двох діячів національного відродження: філолога Василя Доманицького (145р.) та письменника Архипа Тесленка (140р.).

       Наймолодшому класику української літератури було  29 років, коли його не стало. Молодими пішли у вічність і його побратими по духу. В’ячеслав Липинський помер у 31 рік, Василь Доманський – у 33. Їх замордували за те, що були… українцями. Арешти, суди, заслання і тюрми чекали на тих, хто посмів шукати правду і чинити опір імперії зла, котра гартованим залізом випалювала із душі в’язнів усе українське. Царські сатрапи не змогли упокорити  незламний дух патріотів,  їх чорну справу завершив туберкульоз. 

       Архип Тесленко свої останні оповідання, присвячені сільській бідноті, дописує у холодній батьківській хаті на Полтавщині. Вкрай виснажений, адже ще на засланні перехворів тифом, він уже не мав сили боротися з наслідками гнійного плевриту. Сухоти не дали письменникові жодного шансу. Зрештою, медичної допомоги на той час у глухому селі годі було чекати. Та й родина Тесленків після смерті матері жила у такій скруті, що часто-густо в хаті бракувало навіть їжі…

    В’ячеслав Липинський усе життя боровся з туберкульозом. Через хвороби серця та легень змушений був покинути військову службу. Шляхтич за походженням він першим обгрунтував необхідність побудови Української держави. В часи Гетьманату працював послом України в Австрії. До останнього подиху, уже в еміграції, він гуртував ряди патріотів рідної землі, сформував власну ідею державотворчого націоналізму.  Історик і дипломат В’ячеслав Липинський залишив нам мудре пророцтво: «Українцем може бути всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією».

      Уже по смерті його тіло перевезли на батьківщину і поховали на католицькому кладовищі у рідному селі Затурцях, на Волині. За радянської влади тут… випасали худобу. У перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили цвинтар і встановили пам’ятник на могилі українського патріота, а згодом на родинному обійсті В’ячеслава Липинського відкрито меморіальний музей.

    Василя Доманицького (філолога, історика, літературознавця) сучасники називали душею українського національного руху. За свою активну громадянську позицію  довгий час потерпав від переслідувань поліції та переховувався. Але попри все він зумів дослідити усі прижиттєві та посмертні твори Тараса Шевченка, вперше видав найповніший варіант «Кобзаря», написав чимало праць з історії України. А скільки грандіозних задумів виношувала душа його, що в трудах щоденних не знала ні втоми, ні спочинку. Однак не судилося…

       Свою боротьбу Василь змушений був вести одночасно на двох фронтах:  з поліцією і туберкульозом. Ще у студентські роки він занедужав сухотами і в перервах між жорстокими нападами хвороби вперто продовжував літературну та наукову діяльність.  Друзям вдалося врятувати його від заслання, тюрму замінили на «перебування за кордоном без права повернення назад». Польща, Австрія, Франція. У курортному містечку Аркашон учений мав надію отримати серйозну медичну поміч.

       Утім, надія на одужання в останні дні покинула і самого Василя. А тодішні методи «зцілення» навівають просто жах. “Лікарі вдаються до найрадикальніших заходів: припікають розпеченим залізом вкриту виразками спину, впорскують миш’як, дають ковтати кригу”. Такі тортури витримала б не кожна здорова людина. Не дивно, що в останніх листах до рідних хворий просить Божого змилування…

      Туберкульоз переміг. Так завершився двобій із хворобою, що тривав майже 10 літ. Відтак два місяці знадобилося батькові та друзям покійного, щоб перевезти тіло до України. Про ці митарства свідчать архівні записи: “Прохання поховати Василя в Києві міським головою було відхилене; не дозволили, посилаючись на Петербург, навіть відправити (хоча б на київському вокзалі) поминальну панахиду. І батько тоді прорік: у Петербурзі навіть мертвих бояться. На що стражник відповів: не мертвих, а живих – друзів Доманицького…”

       Великого українця поховали у центрі села Колодистого на Черкащині, біля хати, збудованої його коштом. Батькові, місцевому священику, довелося відспівувати сина. В останню путь Василя провели рідні, земляки, друзі і… стражники, які пильно стежили, щоб не було крамольних промов і написів на вінках. До речі, один із них, за який було заарештовано четверо земляків небіжчика, гласив: “Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного краю  з незмірним жалем Колодиські селяни”.

      Понад сто років минуло, як його немає серед нас. Але цитати  Василя Доманицького не втратили своєї актуальності й досі:

“Культурність нації в значній мірі виявляється в тому, як шанує нація своїх найкращих синів, апостолів правди і науки, діячів національного відродження. Коли прикласти цю міру до нас, то невелика честь та похвала на долю нам випаде”. Шкода, що так багато часу втрачено, що нам, нащадкам великого сонму українців, лицарів духу, аби осягнути усю глибину їх пророцтва, навіть у новітній історії незалежної держави знадобилося дві революції, вісім років війни та повномасштабне вторгнення рашистів…