Третього лютого минає 160 років з дня народження Володимира Самійленка – поета-лірика, сатирика, драматурга і перекладача.

      Кажуть, поет починається з болю. У героя нашої розповіді, здається, усе недовге життя (61 рік) було вигаптуване болем, відчаєм, хворобами, бідністю і поневіряннями. Проте лиха доля не зламала його духу і не змусила зректися від сокровенної мрії про заможну і суверенну Україну.

      Письменник народився у містечку Сорочинці на Полтавщині. Він був позашлюбним сином поміщика Івана Лисевича, тому носив прізвище своєї матері, колишньої кріпачки і панської служниці Олександри Самійленко. Змалку хлопчиком опікувався заможний родич, який допоміг сироті здобути освіту. Під час навчання у Києві юнак вступає до літературно-мистецького гуртка “Плеяда” (на світлині 1903 року, зліва-направо, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко). Як писав сам поет, “я щиро вірив у те, що навіть мої вірші можуть якось допомогти наблизити час народного визволення”.

      Відомий літературознавець Михайло Чорнопиский, зазначає, що митець усе свідоме життя був невтомним просвітителем нації, а “трагедія Самійленкової родини – трагедія розчахнутої окупантами України”. Поетові довелося жити і творити на зламі двох епох – кінця XIX-початку XX століть. Це був один із найдраматичніших періодів у контексті національно-визвольної боротьби нашого народу та становлення державності України. Може, тому спадщина Самійленка така злободенна та актуальна дотепер.

Казали наші вороги,

 Чи то пак щирі друзі:

 “Чого вам так нелюбо йти

 В російськім нашім плузі?

Зорали б нивку ми гуртом,

 І всім було б що їсти,

А вам, бач, тяжко й запрягтись…

Які ж ви еґоїсти!”

А ми з їх кожному могли б

 Сказати: “Мій сусіде!

Минулось: хто нас запряже,

Не дуже вже поїде…

Самі ми вміли б запрягать,

Та люди – не скотина.

Це, може, сумно вам, але

Не вмерла ще Вкраїна

“…Нащо нам тридцять срібняків!

Ми в щедрості широкій

Дамо вам цілих шістдесят,

Щоб ви дали нам спокій”    (“Розмови”)

      У січні 1919 року, не сприйнявши влади більшовиків, він разом із урядом Директорії виїздить до Вінниці, далі – до Кам’янця, а відтак емігрує в Галичину. Місцева українська інтелігенція, друзі всіляко допомагають родині переселенців, як тепер називають таких людей, котрі змушені покидати рідну домівку. Ректор Кам’янець -Подільського університету Іван Огієнко запросив письменника на посаду професора вишу (Самійленко знав 10 іноземних мов, перекладав твори, зокрема, з іспанської, французької, латини, італійської…).

      На Покутті пережити родинну трагедію допомогли побратими по творчому цеху – письменники Михайло Обідний, Василь Стефаник, Марко Черемшина. Однак через сімейні обставини (дружина і старша донька опинилися у Києві), молодша дочка з батьком довго не затримуються ніде у численних переїздах Галичиною. Живуть у нестатках, поет хронічно хворіє. Тут, на західній Україні, йому довелося пережити смерть третьої дитини (обидва хлопчики померли ще малими). Дочки Галі не стало під час пологів. До неї привезли лікарів, але всі зусилля медиків були марними. Юна жінка мала хворі легені і слабке здоров’я. Вкрай виснажений фізично і морально, з немовлям на руках, Самійленко вирішує вертатися до Києва, розуміючи, що прямує до пащі лева, адже там нові порядки в більшовицькій окупації. Але самотність, туга за батьківщиною і тривога за рідних перемогли. Нещасний батько, чекаючи на переїзд дозволу червоної влади, ще не знав, що вже не зустрінеться зі своєю Оленкою. Старша донька після голодного 1921 року у столиці довго хворіла і померла від туберкульозу, через  півтора місяця після смерті сестри.

      …Він згасав на очах, у чужій хаті, за підтримки небайдужих людей Боярки, що під Києвом. Попервах ще мріяв дістатися до рідних Сорочинців, мав надію, що свіже повітря допоможе йому. Але дива не сталося, на поїздку не було ні сили, ні грошей. Невдовзі лікарі визнали очевидне: стан здоров’я хворого – безнадійний, приглушував біль лише морфій. Самійленко уже не міг писати, втім, перед відходом у вічність ще встиг продиктувати дружині свій останній твір – рідкісної форми сонет, що, на думку критиків, став гімном “вічно юній душі поета, сповненій надій на волю України”.

       Помер письменник 12 серпня 1925 року. Дослідники творчості вважають, що дама з косою, як не гірко те визнавати, врятувала лицаря рідного слова від політичних переслідувань і репресій катів, що вже чигали круками над усім українством. Володимира Самійленка, неодмінно, одного  з перших відправили б за “малороссийские гадости” на заслання.

     Згідно з заповітом, громада села поховала його на горі, поблизу церкви, за давнім звичаєм – з козацьким поясом попереду, червоною китайкою на домовині та хрестом із берези, яку місцева вчителька зрубала на своєму подвір’ї. Сині волошки на жовтому коленкорі, яким була оббита труна, свідчили про те, що ховають щирого патріота України…